Виїхавши з Києва в бік Овруча, спершу проїжджаєш заможні «прикиївські» села Старі й Нові Петрівці, Демидів та Лютіж, далі проминаєш містечко Димер, після чого проїхавши 12 кілометрів затишною дорогою, оточеною лісом, потрапляєш у вже дещо інший світ. Катюжанка мені здалась першим населеним пунктом на цій трасі, який вже можна відносити до Полісся. Потрапивши сюди, почуваєшся так, наче столиця десь дуже далеко. На асфальті – свіжі коров’ячі кізяки, їхні власниці десяткою пасуться в лузі коло ставка, місцеві бабусі й дідусі пораються у своїх городах. Краса! Хоча Катюжанка – це все ж незвичне село, адже тут розташовується вище професійне училище, футбольна команда якого 11 років виступає в чемпіонаті Вишгородського району та вдруге пробує вдачі в Кубку Київщини. Я не відвідую районні чемпіонати, тому гра в обласному турнірі – то рідкісна нагода «пробити» місцевий стадіон.
Стадіон імені Володимира Губського знаходиться безпосередньо на території училища. Названий він іменем місцевого футбольного діяча, який власне й ініціював будівництво спортивної споруди при КВПУ. Стадіону начебто аж 61 рік, стільки ж скільки й навчальному закладу. Конструкція дуже проста: одна трибуна вздовж поля, яка за моїми підрахунками вміщує до 900 глядачів. Поле оточене лісом, що створює неповторний затишок та безперервний контакт глядачів з голодними поліськими москітами. Видно, що будова й справді стара, але завдяки старанням Володимира Сівка виглядає доглянутою з усіх сторін. Саме завдяки ентузіазму останнього й існує ця команда. Від тренерства та організації матчів до розмітки поля – все це на ньому. За «Динамо-КВПУ» грають виключно учні або випускники училище (AMF!). Завдяки контактам із київським «Динамо» команда має таку ж назву та час від часу отримує від Суркіса нову ігрову форму. На цю кубкову гру господарі вирішили поберегти біло-сині кольори, тому грали в аж ніяк не динамівській червоно-білій формі.
«Рось» наразі виступає в першій лізі Київської області. Вона була фаворитом зустрічі, але катюжанці вперто пручались і не давали чорно-білим розбігатись, а в кінці першої половини у контратаці взагалі заробили й реалізували пенальті. В другому таймі гості ніяк не могли зрівняти рахунок, ще й у меншості грали, але хвилин за п’ять до кінця гри «Динамо» чомусь пішло великими силами в атаку і пропустило прикрий гол в контратаці. Додаткового часу не було, тому одразу перейшли до серії одинадцятиметрових, яку деморалізовані катюжанці програли 2:4 (суддя чомусь віддав перевагу тим воротам, перед якими був вищий та глибший кратер). Розпач одних, радість інших. Радий був побачити пенальки наживо, вперше в моєму граундхоппінгу. Прикро за господарів, та можливо це їм така кара за червоно-білі кольори…
Серед глядачів переважали учні, дорослих місцевих мужиків було зовсім небагато. Актив із кількох голосистих дівчат та мовчазних хлопців іноді заряджав «Катюжанка» та «Слава Україні – Героям Слава». З візуалки: два державних прапори та знамено училища. Піро не було :)
ПС. Цей вояж розтягнувся аж на два дні, адже як це прийнято в аматорських змаганнях, гру перенесли на наступний день (за проханням «Росі»), про що я звісно ж дізнався вже на місці. Але побувати в Катюжанці двічі – зовсім не проблема, навпаки ж приємно вирватись із гамірного міста. До речі, цей звіт я пишу в той час, коли міг би бути на домашній грі цієї ж «Росі», але й тут матч перенесли (добре, що вже на досвіді зранку перевірив).
Немає коментарів:
Дописати коментар