Лютіж. "Діназ".

Я довго відкладав стадіон в Лютежі на користь інших місць, «Діназ» - не «одноденний» клуб і нікуди він від мене не подівся б. Лютіж – це село Вишгородського району, дорога до якого зайняла в мене 25 хвилин маршруткою від площі Тараса Шевченка. Як і сусідні Демидів та Старі й Нові Петрівці, виглядає він заможно як для українського села. Асфальтовані дороги, новенькі будиночки – це результат близькості до столиці та привабливості цих країв для заміського життя киян.

Стадіон «Діназ» заховався у лісочку край села, за церквою. Місцина дуже гарна! Територія арени компактна й охайна, є навіть маленький пам’ятник м’ячику. Єдина трибуна має 992 сидячих місця та дах, з якого вітром колись зірвало тент, через що довелось мокнути під рясним травневим дощем. Поле штучне, табло присутнє, але вимкнене, освітлення є. Найсучасніший стадіон в чемпіонаті області.

З футбольної точки зору гра була цікавою до середини першого тайму. Але пішов дощ тож стало весело спостерігати як футболісти борсаються в калюжах та намагаються зобразити гру в футбол. Не поталанило броварській команді, адже всю другу половину матчу їй довелось атакувати затоплену половину поля, у той же час господарі легко бігали в контратаки. Навичок водного поло броварчани не мали, тож матч так і закінчився без голів.

Броварчани приїхали складом у 15 фанатів. На початок гри підготували шоу із застосуванням каркасу даху (хоч якась від нього користь цього дня). Цікаво чи було на аматорській ультрас-сцені України щось подібне? Фанатіли вони трохи розслаблено та для пустого стадіону й цього було достатньо для відчутної гучної підтримки команди. Дощ гостей не засмутив, адже банер-клейонка – то є чудовий захист від опадів. Після матчу вся команда подякувала своїм фенам за підтримку. Щастить броварським футболістам, адже в чемпіонаті області мало де взагалі хоч якась підтримка існує, не кажучи вже про виїзну.

ПС. На Київщині активну підтримку наразі мають «Буча», «Колос» Ковалівка та «Рось» Біла Церква. Не буду нічого про них розказувати, бо особисто не бачив. Щось було й у фастівського «Динамо», «Борисполя» та «Діназу», але останнім часом про них нічого не чутно.

Київ. "Динамо" ім. Валерія Лобановського. Україна - Нігер

Серед небагатьох вільних для товариської зустрічі команд наша збірна домовилась із найекзотичнішою. Нігер – маловідома країна як у футболі, так і просто в житті. Їхня збірна за всю свою історію (since 1961) лише двічі виходила до фінальної стадії Кубку Африканських Націй (2012, 2013) і гра з Україною стала для них першою за межами чорного континенту. Відомих гравців там немає. Хіба що ім’я Тіджані Амаду Мутарі Калали може бути знайомим тим, хто пильно слідкує за лавою запасних донецького Металургу. Тим не менше, нігерці провели гарну гру. Відчутний брак майстерності вони компенсували фізичною витривалістю, відданістю і жорсткістю, від чого звиклі до ніжного футболу українські гравці частенько падали на травичку і корчилися від болю, неславлячи чоловічі якості білої раси. Африканці пробігали першу половину зустрічі без м’яча, зате в другій Україна втратила цікавість до гри і дала нігерцям зрівняти рахунок. Лише після пропущеного голу гравці задумались, що їхні фоточки з відпусток отримають менше лайків, а тому трохи пожвавішали і забили переможний м’яч.

У ФФУ настали не кращі часі. Навіть на такий «непопулярний» в народі матч федерація встановила високі ціни за вхід: 30, 50, 80 та 100 гривень. Співчуваю тим людям, які придбали не найдешевші квитки, а потім виявили, що між секторами стадіону можна було вільно пересуватись. Звісно ж для такого стадіону доречно робити квитки із єдиною ціною, але чому б не нажитися ще й на тих, хто нечасто буває на футболі? Але, не зважаючи ні на що, глядачів зібралась досить пристойна кількість: я нарахував 5240. Серед них було чимало тих, хто, не будучи схожими на шанувальників футболу, прийшов просто на хвилі патріотизму. Зараз модно бути українцем. Ну, мабуть, і добре.

Звісно ж були і фанати. Під табло розмістилась збірна солянка з різних міст, на іншому ж боці стадіону відособлено стали хлопці з ЦСКА. Загалом фанатіли нечасто, але чутно. У репертуарі перших матюки про Путлєра переважали над зарядами на підтримку збірної, що аж ніяк мене не тішило, бо вважаю, що «матюки перетворюють тебе на москаля». Коні ж зробили сильну перекличку «Слава Україні – Героям Слава» з усім стадіоном та запалили піро після переможного голу. Звичайні глядачі також поводили себе активно. «Хто не скаче – той москаль» всією ареною – це у сто разів краще за «Вова Путін долбится в жопу» та подібні речі…

Київ. "Темп". Зірка - Батьківщина Ранкові ігри – це звична практика для чемпіонату Києва. Якщо обласна федерація ставить матчі на вечірній час та заздалегідь оголошує розклад туру, то київська зовсім не розраховує на відвідуваність, адже знайти інформацію про черговий тур не так вже й просто для пересічних громадян. На такі ігри потрапляють хіба що родичі-друзі гравців чи випадкові перехожі.

«Темп» знаходиться в районі Святошин. Базується тут клуб «Зірка», що має чимало дитячих команд різного віку та дорослу в чемпіонаті столиці. Трибуни розраховані на 3230 сидячих глядачів. Хоч на стадіоні регулярно хтось грає, та доглядають за ним поганенько. Сидіння брудні й місцями потрощені, перекриття трибун кришиться, на вигляд нова додаткова трибуна вже також починає набувати занедбаного вигляду, а недалеко від поля можна наткнутись на сміттєві баки й пакети та звалище старих сидінь. Суперечливі враження…

Недільного ранку довкола «Темпу», а саме на його запасних полях, кипіли емоції. То дитячі команди проводили свої змагання одночасно з матчем дорослих, на який прийшов я. Судячи з постійного галасу, футбол там був значно цікавіший. «Батьківщина» трохи більше заслуговувала на перемогу, але низький рівень гри обох команд нівелював цю маленьку перевагу, і матч аутсайдерів закінчився внічию.