Фастів. "Машинобудівник" ім. Віталія Качановського. Нарешті щось цікавеньке! Зустріч клубів із фанатами, що ворогують між собою, на цікавому стадіоні та в новому для мене місті. Заскочивши дорогою до Василькову прибуваю у Фастів якраз на початок маршу місцевих. Ожививши місто димами та зарядами (переробленим під себе репертуаром киян), господарі проходять на стадіон, де якраз завершилась якась спартакіада. З неї на матч, на жаль, ніхто не лишається, тому на трибунах пусто. Лише фанатський сектор суттєво покращив відвідуваність. Тим не менш: 150 глядачів – це рекордна відвідуваність бачена мною в змаганнях Київщині. Щоправда, рекорд прожив аж один день. Фанатський сектор налічував 70-75 осіб. Заряди, як згадувалось вище, привезені зі столиці, хоча є і декілька власних. Середній вік наче 18-. Але загалом, як для нового руху, рівень непоганий. Подивимось, що буде далі. В кінці матчу FCDF supporters запалили піротехніку, хоч якось прикрасивши нудну гру. Нудну, тому що невмотивовані господарі сіли в захист і не дали вмотивованим буранцям забити жодного гола. Що ж до вболівальників гостей, то вони на виїзд не приїхали. Стадіон Машинобудівник має одну велику трибуни з лавами. За моїми підрахунками на них може всістися 2880 середньостатистичних українців, або вдвічі менше американців. З протилежного боку поля є старезні атракціони: гойдалка та невеличка американська гірка, що своїм скреготом та гуркотом час від часу лякала гравців.

Буча. НТБ "Оболонь".
Тренувальна база «Оболоні» заховалася у лісо-парку на околиці Бучі. Ледве її знайшов, навіть маючи точну адресу. Одне з полів має дві невеличкі накриті трибуни, на яких можуть всістися 150 глядачів. У господарів була підтримка – фанклубівський сектор школярів із слабкими голосами та бідним репертуаром. Але «Карпати» перемогли, це і приємно, і водночас байдуже, бо сенс цього турніру – це надання ігрової практики запасним гравцям.

Футбольний туризм. Щасливе-Миколаїв-Маріуполь

Видалась вільна п’ятниця. Поїхав відвідати новий для себе стадіон до села Щасливе, що розташувується на півдорозі з Києва до Борисполя. 15 хвилин маршруткою від ст.м.Харківської, і я на місці. Село виявляється не зовсім і селом: замість ґрунтових доріг тут рівненький асфальт, замість стареньких хат тут солідні котеджі, а городів і худоби то й взагалі немає. Крім того, є мікрорайон із трьох-, чотирьох та п’ятиповерхових житлових будинків. В котеджах, мабуть, мешкають кияни, який втомили міський галас та метушня.
Підходжу до тренувальної бази „Княжа Арена”. Нажаль матч призначили на поле із штучним покриттям та переносною збірною трибуною на 252 місця, в той час як основний стадіон зі справжньою травою та трибуною на 1000 місць лишився незадіяним. Дві години, що мав до матчу, присвятив фото сесії стадіону та спогляданню тренування якоїсь не ідентифікованої мною любительської команди. За годину до матчу автобусами проїхали молодіжні склади „арсеналу” та „Металісту”, матч яких я власне і приїхав дивитись. Гра виявилась нуднуватою, харків’яни перемогли останню команду турнірної таблиці на досвіді – 1:0. Після фінального свистку моментально зриваюсь і лечу до міста, щоби поробити всі справи до потягу в Миколаїв.

До Миколаєва приїхали о шостій ранку. Виїзним складом з трьох киян пройшлися через все місто. Культурна програма з фотографуванням і огляданням пам’яток міста щось не склалось. Мабуть що з причини нашої сонності. Ми просто крокували в напрямку стадіону і бачили те, що бачили. Швидко помітили незвично велику кількість порівняно якісних графіті.

До 1996-ого року Інгульський міст був мостом із найбільшою розвідною частиною в Європі, але тепер він поступається 6-ма метрами мосту в Роттердамі.

А це Варваровський міст. Єдиний в Україні із горизонтальним розведенням.

По прибуттю на «Центральний» виявилось, що його реконструкцію практично завершено (лишилось лише встановити освітлення та доробили деякі косметичні моменти). Стадіон, незважаючи на наявність немилих мені бігових доріжок, справив позитивне враження. Все новеньке й чистеньке. Та й доріжки ті - не відголосок минулого, а задіяний елемент спороду, адже перед матчем на стадіоні тренувались молоді легкоатлети. Приємно було це бачити.

На одній з трибун ми погрілись на сонечку, після чого пішли в центр міста шукати листівки, сувеніри та обід. З першим пунктом провал, з другим частково також, бо магнітики лише кацапською мовою, лише один знайшовся з українською –це герб міста. Обід знайшли в доброму бістро. Для киян таке співвідношення ціни до якості – просто казка. Зрештою ситі й цим підбадьорені ми вирішили на матч. На стадіоні до нас приєднався місцевий фанат Великого Клубу, а вже після стартового свистку приїхав херсонець із сином, які відвідують виїзні матчі Динамо-2 вже не вперше. Вп’ятьох підтримувати команда – це та своєрідна романтика, якої нам бракує в матчах «основу». І як не дивно, але нас було чутно, незважаючи на пристойний суппорт у господарів. Команда Гусіна перемогла 2:1 і повним складом підійшла до гостьового сектора подякувати. Це було неймовірно приємно!
Після того наші дороги розійшлися. Я взяв квиток на автобус до Маріуполя, бо автостопом їхати вже було запізно (насувались сутінки). Просидів певний час в крутому за миколаївськими мірками кафе з wi-fi, і завантажився в напівпорожній салон автобусу.

В дорозі більш менш вдалося поспати. Достатньо для того, аби витримати цей недовгий матчдей. До Маріуполя прибув о сьомій ранку, легко знайшов найцікавішу мені пам’ятку – стару водонапірну вежу. Прогулявся центром,сподобались деякі симпатичні старі будівлі, в міру доглянуті. Та й в безлюдний недільний ранок почуваєшся дуже затишно й комфортно.Повернувся на автовокзал за магнітиками, звідти хотів дістатись храму на східному боці міста, але сплутав маршрутку і заїхав у якусь бідну промзону. Там потрапив в туман, принюхавшись до якого виявилось, що це не туман, а дим! За короткий час дихання цим анти-альпійським повітрям мені почало першити в горлі, та й організм сигналізував про свою занепокоєність. Не став там довго вештатись, а повернувся до цивілізованої частини міста, де зустрівся з фанами, пообідав і всі дружньо посунули на гру дешевим місцевим таксі.

На гостьовому секторі зібралось 245 біло-синіх, дуже прикрасили картину 150 прапорців. Атмосфера в нас чудова, підтримка – те що треба. Команда мінімально перемагає, дякує за підтримку. Горді столичні фанати їдуть на вокзал і заповнюють вагони потягу Маріуполь-Київ...

Вересень 2011. Дві фортеці. Київ - Одеса - Білгород-Дністровський - Бендери - Кременчук.

Календар сезону подарував чудову нагоду пробити двійник за Динамо. В суботу мій клуб грав в Одесі, а в середу в Кременчузі. Рюкзак за плечі і вперед!

Двійничок. До Одеси збирався стартувати автостопом, але затримався в місті, тому взяв квиток і приїхав потягом. Вбивання часу в місті нічим особливим не відзначилось. Виїзний настрій з’явився лише коли приєднався до біло-синього маршу. Обійшли весь центр, стрясаючи Одесу динамівськими зарядами та піснями, і набились на сектор наче шпроти в консерву (виїздюків майже на сотню більше ніж місць). Шиза запальна, команда здобуває вольову, але не надто складну перемогу. Після фінального свистку моментально виписуюсь з сектору і біжу на вокзал, де забравши з камери схову свій рюкзак, встигаю на собаку в Білгород-Дністровський. От власне і все варте уваги в цей день. Одеські фанати? Ні, не чув...



Приїхав в Білгород-Дністровський вже ввечері, стемніло. Пішов до фортеці і під нею, на березі лиману і під зоряним небом розклав намет і ліг спати. Вранці оглянув Аккерманську фортецю. Більшої за площею я ще не бачив, місце мальовничне і стратегічно вдале, хоча крім мурів майже нічого й не лишилось. Вцілому, мені, як любителю таких споруд, дуже сподобалось.





Пробігшись містом, пішов на трасу і застопив до Одеси. Варто відмітити якість дороги між Білгородом та Овідіополем - це просто п******! Колія в асфальті така, що краще лісом після зливи за КРАЗом їхати... Взагалі, я не планував повертатись до Хаджибея, але через неочікувані фінансові проблеми мені став потрібен був банкомат. Поповнившись гривнями вирішую взяли квиток на автобус в придністровське місто Бендер, бо сил їхати на край міста і стопити вже не лишилась.
Прибуваю на місце призначення і в пошуках ночівлі йду на залізничний вокзал (раптом є кімнати відпочинку), який виявляється недіючим. Проте всередині знаходжу охоронця і черговий пункт міліції з одним ментом на нічній зміні, тож вписуюсь заночувати там, адже мені крім даху та захищеності нічого не треба (каремат і спальний мішок рулять). Міліціонер виявляється молодим хлопцем, який свої же колег називає мусорами, а ПМР - Прокуроро-Мусорською Республікою. Розказав трохи про республіку, в якій робити нічого, життя нудне і бідне. Ще виявилось, що знаходячись в Одесі його здивувало таке явище як підземний перехід. В Придністров’ї їх немає!

Добре виспавшись прямую на берег Дністра, де милуюсь світанком і туманом над водою.



Місто Бендери й справді бідне, Немає ніяких брендових магазинів (а хто їх відкриватиме в невизнаній республіці?). Проте радує око, що всюди прибрано й чистенько. Назви вулиць - жорстко комуняцькі. Після набережної оглядаю фортецю, яка власне й була головною метою візиту сюди. Значно менша за Аккерман, але теж непогана. Завершуються роботи з оновлення стін і прилеглої території.


(лише одна світлина, бо в мене закінчилась плівка)

Врешті решт їду з Бендер в Тирасполь тролейбусом, звідти виходжу на трасу і стоплю до Дубоссарів. Під ними надовго зависаю (слабкий трафік в сторону кордону). Зупинились мені вже коли оптимізм майже зовсім мене полишив і я починав думати, що капець золотому сезону. Якість дороги в український бік не радує. А на нашій стороні – ще гірше! Всюди глибокі вибоїни, на яких в буквальному сенсі можна колесо вирвати... Доїхав до повороту на Котовськ, і тут мені усміхнулась вдача: «Славута» до Олександрії з цікавим водієм! Чоловік заробляє встановленням обладнання для догляду за худобою. Цього разу він вертався з ферми, де встановлював сучасно доїльну систему. Нарозказував стільки, що як комусь потрібна консультація з цього питання, то можете звертатись до мене :)

В Олександрію прибуваю близько дев'ятої вечору, до стартового свистку матчу в Кременчузі трохи менше доби. А ще 7 годин тому, я хвилювався, що не встигну на нього! На місцевому вокзалі немає кімнати відпочинку, тому найближчим потягом перебираюсь в Кременчук, де з цим вже немає проблем: 50 гривень і я солодко сплю в ліжечку. В матчдей обійшов місто, нічого особливого, хоча різниця з депресивною Олександрією однозначно відчувається. Зустрічаю місцевих фанів, які показують мені студентську столову. Ситно попоїв і перепив компоту, від якого аж трохи зле стало (коштує одну гривню, звісно ж я замовляв його тричі... ). Прибуваю до стадіону, радує кількість динаміків: на секторі нарахував 115. Але не радує ціна: 60 гривень. Після того, як близько двадцяти киян зайшло за квитками (і я в тому числі, туди його розтуди), всіх інших пускають просто так. Трибуна нам дісталась особлива, з пляжного футболу: збірна металева конструкція з дерев'яними стоячими терасами. Стрибками перевіряємо міцність - нормально, мабуть не розвалиться. Динамо другим складом здобуває перемогу. Вертаюсь до рідного Києва «спринтером». Кінець двійничку.