Нічний Чорногірський Марафон. Осінь – 2023. Medium – 56 км.
Без перебільшення культовий гірський забіг. Опівнічний старт у Квасах, підкорення семи найвищих українських гір та фініш у Дземброні. Життя нині мінливе й спонукає хапатися за кожну можливість. Обережний раціоналіст в мені відкладав нічний забіг на літо наступного року. Але щойно відкрилась реєстрація на цьогорічний осінній НіЧМ, я не вагаючись застрибнув у пригоду! Дистанція Light мене не зацікавила, адже не включала усі двотисячники та й фінішувати довелося би одразу після сходу сонця пропускаючи красу ранкових гір. Врешті решт і відстань бездоганна для наступного кроку після 50 км Синьогори.
Від моменту реєстрації до дня старту в своїх думках я пройшов шлях від «це божевілля!» до обґрунтованої впевненості в собі та бачення того як долатиму маршрут. Цьому посприяв добре відомий чорногірський чугайстер, котрий розставляючи розмітки на маршруті, попутно домовився з небесною канцелярією про добру погоду для бігунів. Достатньо тепло та без опадів із туманом на хребті – прекрасно.
45 учасників на моїй дистанції та 16 на коротшій. Зі старту одразу потупотіли вгору на Петрос. Всі рухалися вервечкою, що потроху розтягувалася. З часом ліхтарики найспритніших бігунів стали майоріти вище, наче десь у небі. Але що більше висоти ми набирали, то густішим ставав туман, аж поки видімість не стала сягати метрів п’яти. Ця містична атмосфера спершу насторожувала, але згодом почала чарувати. На Петросі опинився о пів на третю ночі. Дізнався про це із таблички, яка раптом виринула з туману. Отож на однойменне пиво від «Ципи» я вже напрацював, хе-хе. Спуск з Петроса був різким та досить технічним. Далі якась ділянка, якої я не дуже й пам’ятаю. Біг став настільки природнім станом для мене, що мозок згідно свого біоритму все одно намагався подрімати. Отак на автопілоті дістався першого КП на 19 кілометрі. Оливки, огірочки, консервовані ананаси, оновлення ізотоніку і гайда далі на Говерлу!
Чи десь тут, чи ще раніше почався сильний вітер. Ба ні, вітрюган! Напрямок був постійний – з правого боку під прямим кутом. Це не заважало бігти, але тріпало одяг, підбивало палички та дещо втомлювало морально. Добре, що моя простенька куртка з Декатлону впоралася із захистом від стихії. Вітер не вщухав взагалі, від нього можна було лише ненадовго сховатися, коли стежка відводила на не підвітряний бік. Час від часу я чув голоси. Спочатку здавалося, що це хтось із бігунів позаду мене. Але я озирався й нікого не бачив, отже це був вітер. Чи то він сам їх творив, чи приносив чиїсь розмови здалеку, чи це був шепіт гірських духів. В будь-якому разі мені було цікаво і аж ніяк не моторошно. Я почувався своїм у цьому чарівному світі.
Підйом на Говерлу досить широкий і без чіткої стежки. Світловідбиваючу розмітку крізь туман я бачив не часто. Орієнтувався то за статичною гірською (біла фарба на камінні), то просто за відчуттями. Врешті решт, якщо просто рухати вгору, то так чи інакше потрапиш на Говерлу. Разом із двома іншими бігунами підкорюємо вищу точку України. Так, краєвидів звісно ніяких, але відчуття неординарності подорожі багато вартує. Побувати на Петросі та Говерлі вночі та ніц навколо не побачити – оце забава!
Через надмірне використання дальнього світла ліхтарик перейшов в режим збереження енергії. На технічній ділянці із слабким освітленням я дещо сповільнився. Мав другий акумулятор, але міняти його на відкритій ділянці проти потужного вітрюгану не хотів, тому зробив технічну зупинку лише коли опинився на тихій стежці. Але навіть із відновленим світлом трохи збився зі шляху, додатково пробивши вершину Під Ребрами, тому прибіг до наступного КП із іншого боку. Хвилинку відпочив від вітру у наметі, випив чаю та дізнався, що йду на місці вище середнього – непогано!
Була шоста ранку. Шість годин бігу вночі! Я гадав, що вони тягнутимуться нескінченно довго, але натомість пролетіли наче кілька годин. Подальший шлях пролягав Чорногірським хребтом з незначними перепадами висоти та подальшим збиранням решти двотисячників.
Трохи відбіг з КП, та почалося диво. Спершу мені здалося, що хтось позаду й здалеку світить потужним ліхтарем. Простір на обидва боки від мене почав змінюватися. Я неначе біг високим мисом, а навколо мене розливався океан, з безодні якого пробивалося блакитне світло. Поволі й поволі його ставало все більше. Я чарувався, радів та навіть щось вигукував, вітаючи довгоочікуваний ранок! Ці миті, ці відчуття неможливо сповна передати словами. В оточенні туману та цієї блакиті гірського світанку забіг на Гутен Томнатик. На цій вершині океан оточив мене вже із трьох боків, наче я добіг до краю мису. О сьомій ранку вимкнув ліхтарик та поринув у наступний розділ пригоди. Розпочався другий забіг, зовсім не такий, як попередній нічний.
Вітрюган гнав туман у одному напрямку то великими хмарами, то меншим клапотями. Видимість стала суттєво кращою, але постійно змінювалась. Сонце вийшло з-за обрію та крізь туман залило весь простір м’яким золотим світлом.
Як можна бігти сім, вісім, десять чи більше годин? Та ніяк, так довго бігти просто не стане сил. А що як пливти чарівним світом, який живить тебе своєю енергією? Я не стежив за відстанню і не завжди знав котра година. Часу та відстані тут не було, вони йшли паралельним світом.
Все це красиво, але врешті решт я земна істота, а не дух гір, тому з наближенням Попа Івана почав таки відчувати втому. Але це відчуття прийшло саме тоді, коли треба. Все ж до фінішу лишалося не так і багато. Піп Іван – то мій знайомий з весни. Отож він по-дружньому з мене кепкував, то показуючись з туману, то зникаючи, коли я наближався. Цю вершину важко з чимось сплутати, адже на ній знаходиться досить масштабна будова колишньої обсерваторії. Але я плутав чи не кожну велику кам’яна брилу з нею. Надто сильно хотів нарешті дістатися верху. Це не могло тривати вічно, отож я таки отримав свою винагороду з чаю та «Кока-Коли» на останньому пункті харчування.
Гутин Томнатик та Піп Іван – дві вершини, на які бігуни сходили та спускалися однією стежкою. Це дозволяло зрозуміти відставання та відрив від інших бігунів. Я не мав реальних шансів покращити свою позицію, але міг втратити, якби переслідувачі добре прискорилися. Хоча весь забіг проходив із насолодою від гір, але з наближенням фінішу наростала втома, тому спортивна конкуренція – це те, на що перемикаєшся, аби мотивувати себе на останніх кілометрах. Подальший маршрут був мені знайомим із весняного забігу, щоправда різниця в порах року та напрямку бігу все одно додавала цікавинки. Спуск зі Смотрича до полонини був стрімким, кам’яним, з корінням дерев, коліна від того починали стогнати, але вищезгадана спортивна мотивація та ейфорія від пройденого шляху рухала мене вперед. Вітаючись з ранковими туристами добігаю донизу в село Дземброня. Я гадав, що до фінішу лишалося зовсім трішечки, але останні 4 кілометри ґрунтовкою здалися вічністю. Фініш у кемпі «Білий Слон». Все. Між стартом у Квасах та фінішем неначе минуло окреме життя.
ПС2. Подяка волонтерам за підтримку на КП та організаторам за вищий рівень проведення забігу!
Відстань: 56 км
Набір висоти: 3240 м
Час: 11:39
Місце: 19/45 (загальне), 16/36 (чоловіки)
Немає коментарів:
Дописати коментар