За календарем чемпіонату України мій Великий клуб мав зіграти на виїзді двічі поспіль: 23 липня в Харкові, а 31 липня в Сімферополі. Тому я вирішив пробити «двійник», сумістивши це із мандрівкою новими містами і місцями.
План подорожі такий: два матчі Динамо в Харкові і Сімферополі + відвідання трьох адміністративних центрів, у яких я ще не бував: Кіровоград, Миколаїв і Севастополь, весь інший час просто провештатись Кримом у вільному польоті, ночуючи в палатці.
День 1.
Моя подорож розпочалась о сьомій ранку на трасі біля м.Бориспільська. До Харкова близько 450 км, а до початку матчу 13 годин. Часу достатньо, швидше б зловити пряму машину до Харкова. Але куди там… Це був не мій день. На виїзді з Києва я простояв майже дві з половиною години, і лише тоді мене підхопив драйвер на Citroen Xsara. Провіз за Бориспіль, а сам поїхав в Переяслав-Хмельницький. Далі я швидко спіймав Cherry Tiggo до повороту на Березань, здавалося б справи йдуть непогано, але наступне авто я чекав більше ніж годину - Daewoo Nexia до Яготина (в якій чоловік вчив дружини їздити на авто). Продовжую на VW Transporter до Пирятина (водій прямував аж в Краматорську, але на превеликий мій жаль вирішив стати на відпочинок в Пирятині, ех…), ВАЗ 2109 до Лубенської окружної, АЗЛК 2141 до кінця окружної, де знову застрягаю і тільки через півтори години зупиняється Лада 110 із «місцевими пацанчіками», їдуть до Хоролу. Ну і нарешті звідти спіймав Ладу до Полтави, де був аж о п’ятій! До матчу чотири години, попереду 140 км, а я ніяк не можу застопити наступну машину! Стояв більше двох годин, вже майже змирився з тим, що на матч не встигаю, але тоді і був нарешті нагороджений за свою наполегливість: Mitsubishi Pajero із шкіряним салоном до самого Харкова з цікавим водієм. Побалакали з ним про жінок і життєві пріоритети, і о 20:40 я вийшов на краю Харкова біля ст.м.Холодна Гора. 20 хвилин до матчу, а мені ще речі в камеру схову на вокзалі здавати, адже з величезним рюкзак йти на матч – це повний провал. Отже на стадіон я примчав о 21:15 і там мене чекав повний абзац: квитків на гостьовий сектор (як і на будь-який інший) після стартового свистку придбати просто немає де, а увійти без нього неможливо бо: вхід через решітки з турнікетами, стюарди туплять, гостей з сектору не випускають, тож квиток винести ніхто не може. Бігав я, бігав навколо стадіо і так мені і не вдалося прорватись, все проти мене. Привіт, Євро-2012, туди його в сраку!!! Подивився матч в спорт-барі. Після фінального свистку все таки забіг на стадіон, типу відмітився, але яка з того втіха… Ну то й ладно, хоч теоретично я цей виїзд пробив. Після матчу зустрічаюсь з В’ячеславом, у якого і заночовую.
День 2.
За цей день треба дістатись Кіровограду.
Вранці їду на залізничний вокзал, де забравши свої речі з камери схову, сідаю на собаку до Пісочина, де й починається траса в бік Полтаву. Першою машиною дня стає ВАЗ 2109, що вивозить мене кілометрів на 30 від Харкова, і вже там я зупиняю загадкову фуру до Кременчука! Зовні трохи схожа на Freightliner, але ніяких емблем і назв на ній немає. Питаю у водія, каже: «А це моя фірма сама зібрала і нічого, вже 357000 км пробігла». Виходить, що я їхав на саморобні фурі! В Кременчузі зійшов на околиці міста, і попрямував пішки через місто. Вокзал, смачний місцевий квас і от я досягаю мосту на правий берег.
З нього відкривається дуже красивий і суто український краєвид – могутній Дніпро! Краса! Насолодившись неповторними миттєвостями своєю вільної подорожі сходжу з мосту, і стоплю пікапчик до повороту на Черкаси, звідки після тривалого простою зупинив «Копійку», на якій жінка з дочкою їхали в Олександрію. І круто ж їхали, адже 130км/год по дорозі середньою якості – це неабиякий екстрим! З Олександрії мене підібрала ще крутіша машина: старенька Таврія, в якій я став четвертим пасажиром. Доїхав до Знам’янки, яка просто шокувала мене бездоріжжям в самому центрі міста! До і після міста траса в гарному стані, а в самому місті мабуть з війни ніхто дороги не латав. Дивно ще як на тих ямах бідолашна Таврія не розвалилась!
Сонце вже починало сідати за обрій, а мені ще лишалось доїхати до Кіровограду. Але в цей день мені щастило, досить швидко мене підібрав Peugeot 308 з італійськими номерами. Виявляється українка вийшла за чоловіка з Удіне, і зараз вони якраз вертались від її родичів назад в Італію. Висадили мене на кіровоградській кільцевій, звідти довелось пройтися пішки до міста, де на мене чекав місцевий фанат Роман, в якого я і вписався.
День 3.
Вранці Рома провів мене центром міста, зазирнули і на стадіон… В місті немає значних архітектурних пам'яток, але з того, що я побачив склалось приємне враження. Охайно, тихо і затишно. Далі за планом знайомство з Миколаєвом і вписка в Херсоні. Сідаю в маршрутку до траси, звідки трьома автівками (Skoda Octavia,Газель та ГАЗ 3110) дістався Миколаїва. Частина дороги, що пролягає Миколаївською областю, чи то в жахливому стані, чи може просто асфальт навмисно стилізовано під морські хвиль, не знаю, але їхати такою дорогою швидше ніж 20 км/год небезпечно не тільки для авто, а й для власного здоров'я.
Виходжу в місті, і виявляється, що водій очікував отримати від мене гроші! Дивно, але при зупинці автівки я завжди кажу стандартні слова «Їду автостопом в… Підвезете?», і він не був виключенням. До того ж в дорозі я дещо розповідав про автостоп і вільні подорожі… Але він швидко зрозумів, що протупив, і ми розійшлись без бійки. Вийшов я якраз перед мостом над злиттям Інгулу і Південного Бугу. І, як і в Кремечузі, перехід через нього мене уже порадував.
Мав кілька годин в запасі, тому й вирішив пройти через все місто пішки, аби побачити його життя. Центр міста симпатичний, дуже нагадує Одесу схожою архітектурою і перпендикулярно-паралельними вулицями. Крім центру нічого цікавого не побачив, звичайне собі місто. На околиці розбиті тротуари і похмурі будівлі. Але мені однаково цікаво було тут прогулятись.
До Херсону доїхав двома мікроавтобусами Hyundai і Toyota, причому другий просто зупинився неподалік мене, а я до нього вписався. Водій татарин, їхав в село з назвою Копані, яких по області чи два, чи три, тож я йому ще допоміг розібратись куди саме прямувати. З передмістя до власне Херсону мене трошки підкинув дивакуватий водій на новому Ford Mondeo, який дуже хотів навчити мене перемикати передачі, не зважаючи на те, що я вже володію цим мистецтвом… В Херсоні зустрівся з мандрівником Вадимом, який мене і вписав до себе.
День 4.
Вранці Вадим провів мене до автовокзалу, з якого я ви'їхав за місто на чудову позицію. І звідти застопив Mercedes Vito аж до Алушти! Ура! Від Херсону до Сімферополя дорога нудна, через степ, а от далі траса пішла через гори. Ангарський перевал, гора Демерджи, я в Криму! Моєю метою був Судак, до нього від Алушти доїхав чотирьма машинами: Ланос з луганчанами, ВАЗ 2106 з лайливим джанкойським торговцем, Dodge Stratus з білорусами, яким не сподобався водоспад Джур-Джур (20 чи 30 грн за вхід, а територія не доглянута, немає нормальної парковки і т.д. Білорусам воно незвично, коли гроші йдуть не на розвиток, а комусь в кишиню, а в нас це, нажаль, звична ситуація) та Лада з веселим хлопцем чи то з Полтавської, чи то з Кіровоградської області. Фізично відстань невелика, але вся дорога – гірський серпантин, тож в підсумку до від Алушти до Судака я їхав години чотири. Остання автівка завезла мене в центр Судака, де я купив трохи їжі та водички, і пішов за місто в автокемпінг «Капсель». По трасі це кілометри два з половиною, і тільки-но я на неї вийшов, як біля мене зупинився ВАЗ 2108 з татарином, який сам запропонував підвезти мене до кемпінгу. Добре! В кемпінгу заплатив 38 грн за ніч (добре місце для подорожуючих машиною, адже є душ, туалет, питна вода і вихід до моря), вперше в цій мандрівці поставив палатку і втомлений, але задоволений собою, ліг спати.
Відзначу, що всю кримську частину подорожі я жив за таким розпорядком дня: лягаю спати близько дев'ятої, бо в темряві робити нічого, а підйом о шостій-сьомій, щоб більше встигнути за день.
Прокинувся, зібрав палатку, залишив кемпінг і пішов пішки на інший кінець міста до Генуезької фортеці. Шлях мій пролягав набережною, проходячи якою я дивився на пляж і не розумів, що ж спонукає людей їхати сюди і два тижні валятись під сонцем, поруч із такими ж тілами…і так кожен рік. Овочі!
Фортецю збудовано на важкодоступній з боку моря скелі, завдяки чому її масштабність і красу видно ще з іншого краю міста. Заліз я до неї, заплатив за вхід 30 грн, і взагалі-то не пожалкував. Хоч всередині нічого особливого і немає (лише стіни та башти і ніяких споруд), але підкорення неприступної скелі та чудесний вид, що відкривається з оглядового майданчика вартий того, щоб сюди приїхати!
Намилувавшись краєвидами, я спустився вниз і знову перетнув місто пішки, дійшовши до виїзду на Феодосію. Настрій просто чудовий, в навушниках The Offspring ще сильніше мене підбадьорюють, тож я йду під пекучим сонцем з важким рюкзаком за плечима, не знаю в якому місті опинюсь сьогодні, і почуваюсь щасливою людиною! Свобода!
На виїзді з міста зустрів чотирьох хіпуватих стопщиків, що прямували в Лисячу бухту, в мене ж не було ніякого бажання туди їхати. Від міста від'їхав до повороту на Старий Крим (кілька кілометрів), після чого стався мій найдовший простій на півострові – з Судака на Феодосію слабкий трафік, до того дуже багато автівок з росіянами, а вони не те що мене не підвозили, навіть ніякої уваги не звертали, на відміну від білорусів і українців. Врешті-решт через дві години мене підібрав мікроавтобус, що віз вино кудись за Коктебель. Я втомлений спекою вирішив не їхати далі в Феодосію, а відпочити з палаткою на коктебельсому узбережжі. Отже потрапивши в місто і закупившись там їжею і напоями, я рушив повз аквапарк (десь 7-8 різних гірок і 250 грн за вхід нафіг відбили бажання туди йти, може за сотню я б і погодився, бо все ж люблю покататись) і цивілізований пляж до дикого гірського берегу, де свої намети розставили різні дикуни типу мене. Знайшов собі файне місце на схіли прямо біля моря, попив аліготе, помилувався мисом Хамелеон, заходом сонця і сходом місяця та й ліг спати.
День 6.
Цілий день валявся в палатці і поряд з нею (заснув забувши сховати ного з-під сонця, і отримав опік, який докучав мені ще кілька днів), думав про життя і все таке, а надвечір, коли сонце сховалось і з'явилась така довгоочікувана прохолода, полазив по найближчій горах, без якоїсь мети.
День 7.
Рано вранці вирушаю далі. План на день серйозніший за два попередніх: заїхати і оглянути Феодосію, звідти зробити ривок до Севастополя і там заночувати. До першого пункту доїхав швидко з місцевим драйвером, якій завіз мене в самий центр міста. Пройшовся до Генуезької фортеці. Зберіглась вона гірше за судацьку. Та й за нею ніхто не доглядає, а всередині фортеці у затінку стін взагалі живуть місцеві жителі в невеличких хатинках.
Від фортеці пішов назад до центру, оглянув кілька стародавніх церков, могилу Айвазовського, парки і вежу, що лишилась від іншої зруйнованої фортеці. Хотів також відвідати картинну галерею Айвазовського, але нажаль в той день вона працювала лише з другої, а я був біля неї об одинадцятій, тож я сів у маршрутку і виїхав за місто, звідки на Іжі «Пиріжку» переробленому на міні-самоскид доїхав до містечка Старий Крим, звідти фурою до Білогірська. На трасі сидів татарин із жінкою, продавали кукурудзу. Вирішив підживитись і побалакати з ними. Чоловік сказав, що за $1000 знайде мені місцеву дівчину, яка і слухатиметься мене, готуватиме класно і за домом слідкуватиме. Але я все ж українок люблю тому таку пропозицію відхилив не вагаючись.
Далі поїхав на РАФі до Сімферополя з місцевим водієм і його напарником, з якими ми добре побалакали про життя в Криму, Білорусі і звісно ж про автостоп. Завдяки їм я уникнув зависону в Сімферополі, бо сів на правильну маршрутку, що вивезла мене за місто на добру автостопну позицію, з якої я спіймав нещасну Таврію з розбитим зчепленням, і проїхав за Бахчисарай. Звідки вже із більшим комфортом доїхав до північної частини Севастополя на новенькому VW Caddy, далі маршруткою з нереальною навіть для киянина ціною за проїзд – 3,50 доїхав до пляжу Учкуївка, де за моїм атласом мав знаходитись кемпінг, але він виявився чимось типу мотелю з маленькими будиночками, тому я пішов на берег шукати де народ ставить палатки…і не знайшов такого місця, на пляжі лише місцеві відпочиваючі і ніяких мандрівників, треба було мені скористатись порадою водія і одразу ж рушити в Любимівку, де точно є палаточники, але топати туди пішки вже не було ані сил, ані часу (сонце вже заходило), тож знайшовши тихе недоступне для людей місце в кущах, я поставив намет і заночував там…Дещо небезпечно, але вибору не було. Тим не менш до ранку мене ніхто не з’їв, хіба що коли я виліз зі свого житла, навколо бігав голодний вухастий собака, але напасти на мене не наважився. Попив чаю, з’їв харчове сміття «мівіну» та зібрав речі й пішов до причалу, з якого на катері переправився в центр Севастополя.
Фактично всі пам’ятники присвячено темі оборони міста і героїзму його моряків. Більше за все сподобались краєвиди берегів міста, його бухти і прозора вода. Зовнішньо місто живе добре, все охайно і чисто, воно й не дивно, чорноморський флот гарантує пристойний рівень життя…
Вже наступного дня я мав бути в Сімферополі на матчі рідного Динамо, тому в Севастополі вирішив довго не затримуватись, пройшовся центром і набережними, сів в маршрутку до Балаклави, відклавши відвідування Херсонесу на наступний раз. Отже я приїхав в Балаклаву, місто шикарне! Розташоване в мальовничій бухті, над якою височіють залишки фортеці Чембало . На набережній пришвартовано незлічену кількість катерів і човників, що вивозять людей із бухти на пляж (в самій Балаклаві для нього просто немає місця). Краса!
Погуляв і пішов шукати кемпінг, по дорозі завітавши до союз-стайл їдальні, в якій за низькими цінами добряче пообідав. Нажаль і цього разу кемпінг виявився авто-мотелем, а іншихваріантів в місті не було, тому я пішов на гору, де довго шукав більш менш рівне місце для свого намету. Знайшов його досить високо в затишному лісочку…Стрьомно було спати далеко від людей, але водночас ця віддаленість і спокій навіювала, адже якщо люди далеко, то ніхто тут і не лазитиме…
День 8.
Зійшов з гори і пішов через всю Балаклаву до траси. Подобається мені проходити кілометри пішки, навіть вага рюкзаку не помічається… Досить швидко стоплю Ford Galaxy, якій завозить мене в Інкерман. Пожалкував, що послухав водія і не лишився на трасі, адже стопити там було нема де, тож попиваючи водичку, я пройшов все місто і вийшов на ялтинське шосе, звідти спіймав другий в за три дні Іж «Пиріжок», цього разу не самоскид. Драйвер пам’ятав автостоп за радянських часів і не дуже вірив в його існування сьогодні. З ним я потихеньку доїхав до самого Сімферополя. До матчу купа часу, киян в місті ще нема, тож я провів весь час у затінку сімферопольских парків, аж поки не зустрівся із Олексієм, закинув свої речі в його машину, і ми разом дочекались інших біло-синіх фанатів, з якими і зайшли на стадіон. Не зважаючи на страшенну спеку, атмосфера на матчі була чудовою, літо! Та й команда порадувала впевненою перемогою.
Звіт з матчу:
Зі стадіону поїхав разом з Олексієм та його ріднею в Новофедорівку, де вони мене гостинно вписали до себе на ніч.
День 9.
Вранці вони вирушали до рідних в Одесу, тож змогли підвезти мене аж до Миколаїва. Зробили зупинку в Армянську, де встигли завітати до стадіону «Хімік», на якому свої матчі проводить місцевий «Титан».
Зійшов я на миколаївській окружній дорозі. Але це рішення виявилось помилковим, краще б до Одесу доїхав, тому що звідти я б по прямій трасі міг би швидко долетіти до Києва ще до ночі. Але я вирішив вкоротити шлях на 100 і поїхати через Вознесенськ і виїхати на Одеську трасу лише під Уманню. Лише через дві з половиною години мене нарешті підібрали кияни на Ланосі, але їхали вони до Вінниці. На вільних відрізках дороги драйвер впевнено гнав 140км/год, але все одно доводилось застрягати в колоннах перед повільними фурами, тож під Уманню я був лише о 23-ій. Пройшовся до найближчою заправки, попив там кави, і пішов ще далі до наступної, бо на цій вже стояв якийсь наче стопщик, але одягнений він був зовсім дивно, та й рюкзак мав маленький, тож чекати доки його хтось підбере можна було б до ранку… Наступна точка трапилась мені лише кілометри через три (які завдяки заряду від кави я подолав як на автопілоті), дуже добре освітлена заправка, на ній і стався мій дебют в нічному автостопі. І він виявився вдалим, адже приблизно через півгодини мене підібрав дивакуватий хлопець на Ладі 2170 із заліпленими скотчем дверима... Їхав прямо в Київ в район м.Дорогожичі, про що я одразу ж став писати смс батькам, аби мене звідти машиною зустріли. Мабуть це і злякало чувака, бо через кілометрів сто, він висадив мене на заправці/стоянці фур мотивуючись тим, що він вже 8 годин в дорозі і має попити кави і кілька годин відпочити. Поки я шукав добре освітлену позицію для подальшого стопу, він непомітно для мене зник. Ну й ладно. Навіть якщо щось здається негативним, насправді воно в майбутньому дасть позитив. І це вкотре спрацювало! Десь через дві години стопу у блідому світлі заправки ТНК мене підібрав молдованин Адріан на MAN’і. Він перевозив турецькі черешні і персики в рефрежераторі (причеп-холодильник) з Одеси до Москви, який постійно вирубався, через що груз ризикував зіпсуватись. Проїхавши близько години, водій вирішив поспати, і мені запропонував розміститись на верхній полиці в кабіні.
День 10.
Після кількох годин сну, одразу ж як зійшло сонце ми рушили далі. Це однозначно найкращий водій, що мене підбирав на той момент. За ті години, що їхали разом ми встигли добре побалакати і про особисте життя, і про автостоп і пожартувати на різні теми. Чудове завершення цієї подорожі. В Києві я допоміг йому правильно зорієнтуватись і виїхати через Бориспільське шосе на Чернігів. Сталось так, що вийшов я точнісінько в тому ж місці де я починав свою дорогу 9 днів і 1 годину тому. Звідти пройшов до м.Червоних Хутір, де з третьої спроби сів на маршрутку до свого дому…
Маршрут за 9 днів: Київ-Харків-Кременчук-Кіровоград-Миколаїв-Херсон-Судак-Коктебель-Феодосія-Севастополь-Балаклава-Сімферополь-Новофедорівка- Київ. Це приблизно 2750 км. Весь шлях автостопом, лише в містах доводилось користувався транспортом. Майже весь час я був в новій для себе частині Україні, тому завжди знаходив для себе щось цікаве. Жив в наметі, харчувався економно, але ніколи не почувався голодним, бо коли ти в тонусі, то, як не дивно, організм багато не просить. Хіба що воду заливав в себе літрами, бо під пекучим сонцем добра терморегуляція - це надважливо!
Без урахування сувенірів та рози Севастополя, за 10 днів я витратив 400 гривень, але вся фішка не в економії, а в тому, що я весь час робив те, що хотів. З причин особистих, це була безцінна свобода!
