Київ. "Дніпровець ДВРЗ" 8 кілометрів пішки – саме так я вирішив пробити цей виїзд, а точніше сказати вихід. Відстань подолав швидше. ніж пророкував мені Google, тож прийшов на стадіон хвилин за десять до початку, зробив фото-обхід та дочекався свого колегу, який прибув чітко на стартовий свисток судді.

«Дніпровець» знаходиться у відособленому районі ДВРЗ, який вважається глухим і неблагополучним. Тут і справді є свій колорит і відголоски минулого завдяки радянській архітектурі 50-60-х років. Та все ж ця автентичність дещо псується новонабудованими висотками. Тут тихо-затишно, райончик достатньо зелений. Можливо в темну пору з нір вилазять страшні орки-гопники, та сонячного ранку враження виключно позитивне.

До стадіону я мав подвійну цікавість, адже поруч із ним височіє гарненька водонапірна вежа. Вже кілька років я збираю їхні світлини, а про цю красуню і не знав, тому попередня розвідка арени принесла приємну несподіванку, і сумнівів, що треба пробивати «Дніпровець», не лишилось (хоча їх і без того не було). Скоріш за все арену збудовано в 50-60х роках, тоді ж, коли й весь мікрорайон. Поруч з нею, крім вежі, розташовується будинок культури, парк та кінцева зупинка трамваю. Просто таки душа ДВРЗ. Дві трибуни мають максимально просту будову: 7 та 5 рядів дерев’яних лав вздовж поля. Територія «Дніпровця» оточена металевою огорожею та зачиняється на замок, а органічне сміття у вигляді пилу та листя прибирається, тож всюди панує чистота. Знаходитись на стадіоні приємно й затишно. Поле трохи кривеньке та засіяне трьома різними сортами трав, та все ж для гри цілком придатне. Гра команд була відверто нудною, хоча футболісті й старалися час від часу розважати нас та ще дев’ятьох глядачів своєю контрастною грою в атаці: ефектні передачі та прориви чергувались з дитячими помилками на рівному місці. Загалом господарі поля все ж таки спромоглися дотиснути суперника і забили переможний м’яч наприкінці зустрічі. Фішка матчу: арбітрів було всього двоє, але схоже, що це нікого не хвилювало та ні на що не впливало. Ми припустили, що третього арбітра закрили в роздягальні, щоб розділити гонорар на двох :)

Ми із радістю дочекались закінчення матчу - ще б трохи і довелося влягатись дрімати на лавках. Втім нудну гру треба було чимось доповнити, і ми пішли підкорювати 24-поверховий будинок, з якого відкривається гарний вигляд на район та стадіон. Та все виявилось не так просто, адже, піднявшись на верхній поверх, ліфт відмовився нас випускати. Довелося викликати підкріплення в особі ліфтера. Наш рятівник прибув дуже швидко як для суботи і визволив граундхопперів із залізного полону. Ми зробили довгоочікувані знімки та роз’їхались у своїх справах. Fin.

Вінниця. Центральний

Про такі матч, стадіон та фанатів можна написати багацько. Але редакційний телефон не замовкає від дзвінків вінничан, поштова скринька забита листами із проханнями викласти звіт, тому роблю ось цю коротку версію, повна ж буде трохи згодом.

Вирватись на 250 км від Києва в будній день не так і просто, але пропускати таку гру – травма на все життя. Можливість одночасно побачити два фанатських рухи на аматорському рівні, ще й на такій цікавій для грандхоппінгу арені є просто таки унікальною. О 15:00 ми сіли в ракетомобіль і за дві з половиною години прилетіли до Вінниці. Встигнути на фанатський марш шансів не було, але й без того було круто.

Фанати Ниви. Домашній сектор зібрав аж 365 чоловік! Майже всі дотримались білого дрес-коду, лиш основа виділялась фірмовими чорними футболками. На секторі чимало дівчат та дітей шкільного віку, але завдяки потужному кістяку виглядають вінничани дуже достойно. Шиза дуже злагоджена та гучна, всі викладаються на повну, отож роблю висновок, що вищезгаданий молодняк на вперше прийшов на стадіон. Дзвінкі дівочі голоси додавали непомітних ноток до загального звуку і пробилися на перший план лише тоді, коли хлопці влаштували їм поливний понеділок :) Якщо додати до сектору Ниви прапорів чи розтяжок, то буде просто космос. Але й без того дуже круто! Після матчу вся команда включно із тренером подякувала за підтримку. Причому не так буденно, як це роблять у вищій лізі, а справді щиро.

Фанати Поділля. 28 фанатів приїхало з Хмельницького. Дехто з них ще кілька днів тому воював на Сході України... Склад хоч і не численний, але й їхні заряди було чутно на весь стадіон. А родзинкою матчу стало їхнє піро.

До речі, про події на полі. ФК «Вінниця» зробила гру ще з перших хвилин, забивши на 11-ій та 13-ій хвилинах. Дуже дивно, як же мені вдалось побачити всі чотири голи при тому, що на поле я майже не дивився :)

Зворотній шлях міг стати неабиякою пригодою. Щойно ми виїхали з Вінниці, як наш ракетомобіль попередив про несправність в електриці, наслідком чого могла стати повна зупинка у сутінках серед поля, але за чотири години я вже успішно завалився спати у себе вдома :) Пречудовий день!

Гостомель. Центральний Щоб урізноманітнити такий близький виїзд (7 км від столиці), ми придумали собі додаткову культурну програму та виїхали з Києва по обіді. Почали зі стадіону «Динамо» в Ірпіні, де встановлено регбійні ворота. Судячи зі стану поля, в цьому сезоні тут ще ніхто не грав. Адміністративна будівля от-от має розвалитись, а декілька вцілілих лавок хіба що іноді приваблюють бажаючих випити на свіжому повітрі. Сумна картина…

Далі прямуємо до стадіону Податкової академії. Чи очікували ви побачити таку арену в місті? Якби не проблеми із полем та незавершеність адміністративних приміщень, то тут спокійно міг би пограти один з клубів Донбасу. Шкода, що я не пробив цей стадіон тоді, коли ФК «Податкова академія» виступала в чемпіонаті Київщини. Але сподіваюсь, що сюди все ж повернеться футбол.

Оскільки нам належало відвідати матч за участі команди ФК «Мироцьке», то було вирішено заскочити в це село та оглянути палац Остен-Сакенів. Його фасад більш-менш зберігся, інші ж стіни зруйновані, при чому не тільки часом, а й місцевими, які час від часу розбирають будівлю на цеглу.

Прибуваємо в Гостомель на невеличкий сучасний стадіон, який має просту назву «Центральний». Єдина трибуна має 223 сидячих місця та дах. Його опори заважають споглядати гру з верхніх рядів, але що в цьому світі бездоганно? Поле в чудовому стані як для аматорського рівня. Також є електронне табло, і воно працює.

На наше граундхопперське щастя, фінал КРЧ поставили саме сюди. Трохи про цей турнір: Кубок регіональних чемпіонів є чимось накшталт Ліги Шампіньойнів, але рівня Київської області. В ньому беруть участь переможці районних чемпіонатів. Цього року виявилось лише 8 бажаючих колективів (при тому, що районів 25, і лише декілька з них не мають своїх змагань). Раніше бувало побільше…

В команді Мироцького виступає багато гравців зі складу розваленої «Путрівки», колишнього фаворита обласної ліги. Ворота захищає досвідчений Всеволод Романенко. Тому від матчу ми очікували рівної боротьби, але гра пішла у одні ворота. Мироцькі гравці виглядали скоріше дуже втомленими, ніж слабкими за рівнем. «Десна» вчетверте виграла трофей, але її гравці все одно щиро раділи перемозі. Маленьке футбольне свято, приємно.

«Порадував» вищезгаданий Романенко. Отримавши свою срібну медаль, він жартував про те, що здасть її на метал, бо в нього таких нагород хоч греблю гати. Що ж, по-перше, «гарний» вияв поваги до Петра Безносенка, ім’ям якого названо цей турнір. По-друге, якось не знайшов я у кар’єрі воротаря хоч одного трофею. Але серед футболістів насправді чимало таких персонажів. То лише здалеку вони можуть здаватися кумирами… Але чхати на гравців, все одно більшість із них – це просто миттєвості в історії клубів, вони приходять і йдуть, а футбол живе далі.