Полтава. "Локомотив".
Останній тур першої та другої ліг в цьому році. Вибір матчів не сильно багатий. Вирішую їхати в Полтаву на гру однойменного клубу із харківським Геліосом. Цікаво було побачити, що собою являють фанати Полтави і чи прийдуть вони взагалі на гру, адже: 1) на попередній домашній грі за піротехніку їх вигнали зі стадіону; 2) матч відбувався одночасно із грою Ворскли, а я пропускав, що це біло-зелені розважаються у вільний час на матчах другого міського клубу. Також була надія побачити виїздюків із Харкова на близенькому для них виїзді.

До Полтави (як потім і назад до Києва) доїхав Спрінтером. Скасування низки потягів харківського напрямку і поява Інтерсіті-експресу із його непомірно високими цінами спричинила виникнення аж трьох різних приватних перевізників із щогодинним відправленням і нормальною ціною (100 грн). В Полтаві був уп’яте, але не переставав тішитись затишком, охайність і красою міста. До того ж погода видалась напрочуд сонячною і тому радісною. Із чудовим настроєм пробігся центром і пішки спустився до Подолу. Район цей дуже приємний, після столичних багатоповерхівок незвично бачити нові п’яти-шестиповерхові житлові будинки із цегли. Поміж ними і розташувався стадіон.

«Локомотив» збудовано в 1937 році, під час війни зруйновано і в 1949 відбудовано. В 2008-ому році президент новоствореного клубу «Полтава» реконструював арену. Як показало детальніше вивчення, то економили як могли. Сидіння, як видно, збирали де було, або ж просто якісь залишки зі складу закупили. При цьому на одній з трибун викладено «ФК Полтава», з усіх сторін крім протилежного боку поля виглядає неохайно. Ну, і я вперше побачив, що таке прикручування сидінь до старих лав,це вже економія на металевих каркасах. Прикольно також те, що я вдруге поспіль (після хмельницького стадіоні) стикувався із асиметричність трибун і поля. Але якщо в першому випадку це складно помічається, то в Полтаві симетрії немає зовсім. Колоритно. Безперечною перевагою стадіону є близькість трибун до поля. Я це люблю :)

Познімавши стадіон з усіх можливих ракурсів пішов знайти перекусити. І приємно здивувався фірмовим магазином місцевої шоколадної фабрики «Домінік». Скуштувавши невечкий батончик, я повертався туди двічі, щоб і самому ще посмакувати, і в якості сувенірів з собою забрати. Шоколад дуже смачний, в міру солодкий і без зайвих домішок і технічних інновації, які тільки вбивають справжність смаку не тільки солодощів, а й будь-якого іншого продукти. Буваючи в будь-якому місті, я намагаюсь знайти якийсь продукт місцевого виробництва. Свої для своїх поганого не зроблять. Десь це - ряжанка, десь - солоні огірки, а в Полтаві – це шоколад. Ну, час йти на матч. Заходжу перед самим початком, людей мало, але враховуючи те, що зараз грає Ворскла, то я (під впливом чемпіонату області) очікував навіть менше. Загалом налічив 215 глядачів замість п’ятисот за думкою мабуть сліпого інспектора матчу (чи хто там чим псевдо-підрахунком займається). Фанати господарів на матч прийшли, п’ятнадцять облич шкільного віку. Звук дуже слабкий, навіть для такої кількості. Дивно, чому вони не обрали сектор під дахом. Репертуар непоганий, але припускаю, що більшість (якщо не всі) тем взято у великого брата – Ворскли (не знайомий із їхніми зарядами, на виїздах за Динамо я-то бував, але коли фанатієш за свій клуб, то все інше якось до дупи). Майже все російською мовою. Така-от духовна столиця. Гості, на мій подив. не приїхали. Мабуть, вони вже просто не існують. Якщо не їхати за командою в сусіднє місто, то краще не існувати. В перші хвилини матчі гості на полі притисли Полтаву до власних воріт, влучили у штангу і втратили ще кілька нагод відзначитись. Я вже став вірити у цікавий матч, але гра заспокоїлась та так і закінчилась без голів. Дотерпів до кінця і пішов зі стадіону. Мій автобус відправлявся через години з протилежного боку міста, тому я квапився. Проте тролейбус нумер уно довіз мене хвилин за 20 і я ще мав вдосталь часу, щоб знайти туалет в знайомому за виїздами торговому центрі. Насолодившись вишуканим графіті ворсклян і донеччан вирушаю додому. Наступними днями вивчаю календар першої ліги на друге коло і вже розписую, куди можна з’їздити навесні… Але до неї ще так довго, як тепер прожити без футбол…?
 

Хмельницький. "Поділля".
На вихідні я мав непоганий вибір серед матчів першої і другої ліги та спинився на грі в Хмельницькому між місцевим Динамо та тернопільською Нивою. Тут і стадіон цікавий, і фанати з обох сторін неодмінно будуть, і взагалі я симпатизую західноукраїнському футболу.
Час матчу призначили наче навмисно для мене: приїхав на «Подільському експресі», трохи прогулявся містом, відвідав матч і одразу ж поїхав тим самим потягом. Місто не має особливих пам’яток, але вцілому справляє гарне враження затишком і доброзичливістю місцевих (взагалі-то після столичної метушні таке враження у мене складається ледве не щодо кожного міста). Сподобались дво-трьохповерхові будиночки із темної цегли. Проте їх чергування із радянської сірою та сучасною скляною забудовою не дозволяю казати про якесь архітектурне обличчя міста. Сподобався задумом пам’ятник загиблим в Афганістані.
Цікаво, що суржику я не почув, місцеві розмовляють або чистою українською із легким галицьким акцентом, або ж чистою російською. Хоча ці судження достатньо поверхневі, адже все ж мало часу я там провів і не з багатьма людьми спілкувався. Прибуваю до стадіону за сорок хвилин до початку з надією влаштувати фотосесію стадіону до того, як він заповниться глядачами, але, на жаль, вхідні ворота відчинили лише хвилин за п’ятнадцять. Вхід на стадіон коштує 5 гривень. Із зовнішнього боку стадіон не впізнаєш - це торговий центр.
 
Стадіон «Поділля» збудовано і відкрито 16 травня 1950 року. Тоді він був розрахований на 4000 глядачів, з яких 1750 могли сидіти. Наприкінці 60-х років місцевий клуб заявився у професійні змагання, тому постала потреба вдосконалення й збільшення арени. Навесні 1960 року будуються нові залізобетонні трибуни розраховані на 10020 глядачів і 24 квітня стадіон урочисто відкривають. З тих пір і аж до 2000-ого року стадіон не змінювався, аж поки не перейшов до рук міської ради, яка постановила провести реконструкцію. Наново спородили головну трибуну та накрили її верхню частину дахом. Роботи закінчили у вересні 2003-ого року, з тих пір вона така, яка є сьогодні. Мене завжди дивувало чому в інтернеті постійно завищують місткість стадіону. Взагалі цікаво було б знати звідки ті дані беруться. Світове павутиння стверджує, що стадіон «Поділля» має 10500 місць. Сайт ПФЛ натомість дає 8000. Повернувшись додому я взався за перерахунок і отримав результат: 7012! Додаємо до них тимчасово демонтовані місця і отримуємо підсумок: 8002. Блукаючи малою трибуною помічаю кумедний недолік стадіону: велика трибуна не є симетричною до поля і трибуни малої! Поки я блукав докола поля і робив світлини команди вже закінчували грати перший тайм, в якому Нива повністю переважала і гол був справою часу. А фанатів все ще не було, і ось лише на 35-ій хвилини вони почали проходили обшук у сірих псів. Тернопільська команди зустріла їх голом, який так і лишився єдиним у матчі. Тернополяни пояснили мені запізнення тим, що довго збирали своїх і місцевих по місту. Як відомо, подоляни з гостями найкращі друзі, тому всі стали на одному секторі розділившись лише умовно. Гостей приїхали близько п’ятидесяти, господарів же прийшло приблизно тридцять. Порадувало те, що цього разу із пронесенням банера «Волю Павличенкам» проблем не було (на минулому домашньому матчі хмельничани змушені було звісити його з сусіднього із стадіоном будинку). Другий тайм відзначився нудною грою, яку я на щастя майже не дивився, бо підтримка фенів було звісно ж цікавішою. Заряджали вони по черзі. Завдяки даху звук чудовий. Оскільки відвідуваність матчів рахується так само як і місткість стадіонів, глядачів я також перелічив по світлинах. Триста чоловік замість п’ятисот за версією ПФЛ.

 

Футбольні мандри Київщиною

З ряду різних причин я перестав відвідувати матчі рідного клубу Динамо Київ в «купи-продай» чемпіонаті України з футболу. Це важко, довго і нудно пояснювати, тому краще одразу до справи, еге? Але оскільки без ногом’ячу жити не можу, то знайшов собі втіху у «граундхоппінгу». Це - мандри з метою відвідання різних матчів на різних стадіонах різних міст. Явище це здобуло широкої популярності в Європі, особливо вирізнються німці та британці, в яких для цього створені чудові умови. Мене в першу чергу цікавлять стадіони, але клубу, їхні фанати та турнір також мають вагу. З різних причин поки що я не можу дозволити собі тривалі подорожі, тому задовільняюсь тим, що поруч. На щастя, ногом’яч у Київщині є достатньо розвинутим: дві ліги, інформативна сторінка в світовій павутині, пристойний рівень гри команд. Отже взявся я гостити в містах і селах навколо столиці України. Поїхали! />

Бровари – Росичі (Богуслав) -:+ (0:2)

30 травня 2012. 17:00. Бровари. стадіон «Спартак». Кубок. 1/16 фіналу. 30 глядачів.

Стадіон має близько 7000 місць. На центральній трибуні встановлено пластикові сидіння, на решті – дерев’яні лави. В будній день на ньому під накрапаючим в першому таймі дощиком зібралося аж 30 глядачів. Отож я, своєю скромною присутністю суттєво вплинув на відвідуваність… Господарі представляли першу лігу Київщини (власне тому вони й були господарями), гості – вищу. Богуславці легко перегравали броварчан, результатом чого стали два голи. Тренер господарів, зрозумівши, що пройти в наступну стадію надії нема, почав завзято закликати своїх підопічних ломати суперника. Після чергового грубого порушення та вибігання вищеназваного персонажу на полу, суддя вирішив поберегти вищолігових гравців і припинив цей цирк. Ніхто власне і не сперечався з його рішенням. Колоритно.

Бородянка – Динамо-Академія (Київ) 1:0

4 серпня 2012. 17:00. Бородянка. стадіон «Борекс». 60 глядачів. Чемпіонат.

В поліському райцентрі знаходиться нічогенький стадіон: 5000 місць, три трибуни з чотирьох – під дахом. Четверту трибуну просто трохи не добудували, тому її вочевидь також планували накрити. Тут декілька своїх матчів провела молодіжна збірна. Про гру: від молодих динамівців керованих Юрієм Дмитруліним чекав більшого, але середняк чемпіонату нічого не зміг поробити із передостанньою командою після пропущеного на перших хвилинах голу. Фішкою матчу стало черево лівого захисника господарів. Цікаво як так можна: грати на більш менш пристойному рівні і бути товтуном. Вибиває м’яча він потужно, але швидкість бігу…ооо…

Діназ (Вишгород) – Лідер (Києво-Святошинський район) 4:2

8 вересня 2012. 16:00. Демидів. стадіон «Діназ». 60 глядачів. Чемпіонат.

Вишгородський Діназ має два стадіони. Причому обидва вони знаходиться не у Вишгороді. Перший і основний – в селі Лютежі, другий – в Демидові. Останній являє собою поле з трибуною на 450 місць і сусіднім тренувальним полем. Матч видався видовищним. Дивно, чому Лідер посідає безнадійне останнє місце, адже команда виглядає на порядок сильнішою за ту ж Бородянку, побачену мною раніше. 

Фастів. Динамо (Фастів) - Буча 0:0

Фаворит (Броварський район) – Бровари 1:2

16 вересня 2012. 16:00. Требухів. Центральний стадіон. 250 глядачів. Першість.

В селі під Броварами не могло й бути мови про таку споруду як стадіон. Є лише поле (в досить таки пристойному стані) та лави вздовж поля. Натомість, розташовано це все в мальовничій місцевості: з двох боків поле оточене ставком та високими тополями. При чудовій сонячній погоді та гусях, що паслися коло «гостьового сектору», все це створювало неабиякий колорит. В травні я відвідував домашню гру «Броварів» і не знайшов там фанатів. Не чекав їх побачити й тут, але вони приїхали, 23 виїздюки. Виявляється вони помітили новостворений клуб десь після мого візиту до Броварів і вже встигли пробити декілька виїздів. На початку гри запустили касові стрічки, але всупереч моїм очікуванням піро не палили. Матч видався видовищним, але очевидно було, що господарі віддали гру гостям. Перша ліга Київщина розбита на чотири групи за територіальним принципом. Перші дві команди кожної з них виходять до плей-офф і розігрують два квитку до вищої ліги. Так-от Фаворит собі вже забезпечив перше місце, перемагаючи всіх і всюди, в той час як Бровари боролись з Борисполем за друге… Далі продовжувати…?

Спектр-Агро (Обухів) – Фаворит (Броварський район) 1:2

30 вересня 2012. 15:00. Обухів. Міський стадіон ім.В.Мельника. 45 глядачів. Першість. Плей-офф.

Нічого розказати. Хіба що стадіон розташовано в мальовничій місцині. Шелест осіннього лісу час від часу змушував мене відводити погляд від гри.

Лідер (Києво-Святошинський район) – Рубін (Пісківка) 1:1

6 жовтня 2012. 15:00. Боярка. стадіон «Зеніт». 40 глядачів. Чемпіонат.

В місті із 34-тисячним населенням я очікував побачити стадіон, а не пародію на нього: два поля, два дерев’яних контейнери-роздягальні і три трибуни (рухливі, на колесиках!), по 32 місця на кожній. Хоча вздовж іншого боку поля на краю ярочку в затінку дерев другий тайм дивитись було нічогенько. На щастя, він був насиченим і трохи покращив враження від візиту туди.

Буча-2 – Велика Березянка 4:2

7 жовтня 2012. Буча. стадіон «ПМК-Арена». 60 глядачів. Першість. Плей-офф.

Буча – гарненьке містечко поблизу Києва. І незважаючи на те, що розбудувалось воно вдовж шумної варшавської траси, є незвично затишним і милим. Більшу частину площі міста займають приватні будинки, при будівництві яких ліс хоч і вирубувався, але лише настільки наскільки це було необхідно. Завдяки цьому Буча ховається серед соснового лісу, високі крони якого надійно оберігають його спокій і затишок. В цьому маленькому містечку знаходиться аж три діючі стадіони: 1) Тренувальна база Оболоні. Минулого року там виступав дубль пивоварів, в першому ж колі цього року новостворена і вже розформована Оболонь-2 проводила домашні матчі другої ліги; 2) Стадіон «Ювілейний». Основна арені міста, де виступає перша команда «Бучі» 3) ПМК-Арена. Запасне поле «Бучі» із невеличкою різнобарвною трибуною. Тут проводить свої матчі «Буча-2». На останній стадіон і припав мій візит, «Ювілейний» вже вкотре відклався на майбутнє. Другий склад місцевого клубу грає в другій лізі Київщини і звісно ж не може підвищитись у класі, адже в вищій лізі вже є перша команда. Тим не менше, команда пробилася до чвертьфіналу плей-офф і грала проти повноцінніної команди Великої Березянки. Врахувуючи це, я звісно ж симпатизував гостям з півдня області. При максимальній самовіддачі тим, на жаль, забракло майстерності і бучанці їх впевнено переграли.

Яготин – Володарка 1:5

3 листопада 2012. Яготин. стадіон «Колос». 85 глядачів. Чемпіонат.

В Яготин поїхав автівкою, адже як завжди подорож планувалась дуже спонтанно і часу розвідувати маршрути собаками чи автобусами не було. Та й 90 км в один бік – не такий вже й довгий і витратний шлях. «Туди» вирішив їхати не новенькою трасою Київ-Харків, а паралельно через села, щоб хоч краєм ока вихопити щось цікавеньке. Їхати вузькою незавантаженою трафіком дорогою місцевого значення, проїжджаючи поля, села і дерева в золотаво-багряних вбраннях – солодка мандрівна романтика. В Баришивці знайшов водонапірну вежу, світлини яких я потрохи збираю. У Березані порадував гарненький стадіон. Не став його роздивлятись, адже маю надію сюди повернутись на якийсь матч і записати його до свого списку. До Яготина прибуваю якраз під матч, на щастя стадіон шукати не довелось, він просто чекав на мене на головній вулиці при в’їзді у місто. Одна трибуна, дерев’яні лави та невеличка адміністративна будівля - все просто. Більше ніж половина глядачів розташувались з протилежного боку полю, мабуть ліньки було йти до трибуни, де все одно захисту від осіннього холоду не знайти. Від двох аутсайдерів чемпіонату чекав нудної гри, але на мій подив володарці виявились на порядок сильнішими і розірвали яготинців, які окрім грубої силової гри нічого протиставити не змогли. Знову дивує мене футбольна Київщина. Як так може бути, що Лідер, дві гри якого я бачив напередодні, при напівпрофесійному рівні гри безнадійно провалився на останню сходинку, не сподіваючись наздогнати відверто аматорські команди Бородянки чи Яготина. І от до останніх приїздить команди, що знаходиться однією сходинкою вище, і розриває її на шмаття. Чим вони займались протягом всього сезону? Можливо я знайду відповіді на ці питання в наступному сезоні, а з цим прощаюся, бо цей тур був останнім. До речі, чемпіоном області став Колос із Ковалівки. Зворотній маршрут проклав вже кращою трасою, оновленою до чемпіонату Європи. Щоправда, лишились на ній такі відрізки, де одна половина все ще на ремонті. Відповідно мало сенсу в тому, щоб летіти на всіх вітрилах і потім повзти 60 км/год повз будівельні роботи. Тим не менш з’ясувати максимально можливу швидкість Škoda Octavia мені вдалося: 180 км/год (за навігатором). Якщо кінця Світу все ж не буде, то пробиватиму стадіони Київщини, що лишились і надалі. А поки в професійних лігах ще не бояться холоду і грають, відвідаю дещо там…