Анкара - Каппадокія - Трабзон - Батумі - Баку - Махачкала - Київ
Наступний день присвятили Анкарі (наголос на першу «а»), яка після гамірного туристичного Істанбулу справила дуже гарне враження. Місто досить молоде, лише 80 років тому Ататюрк зробив його столицею Туреччини, що дало невеличкому містечку потужний поштовх у розвитку і рості. Мене приємно вразило старе частина: вузенькі вулички з одно- і двоповерховими хатинками, побудованими на схилах двох пагорбів, на одному з яких височіє фортеця (ну, точніше залишки її стін). Звідти відкрилась пречудова панорама міста, оточеного засніженими вершинами гір. Один з найкрасивіших краєвидів побачених мною за подорож!
Нажаль в понеділок всі музеї було зачинено, щоденно працював хіба що мавзолей Ататюрка. Крім величезного мавзолею із рідкісного різновиду мармуру, ми побачили і прогулялись гарним парком із різноманітними рослинами з усіх куточків країни. Потішила почесна варта музея, що марширувала чудернацьким чином згинаючи ноги, і від того виглядала кумедно.
Довештавшись залишок дня сучасною частиною міста і покуривши турецький кальян (вони називають це наргіле, і слово «кальян» їм невідоме), вертаємось на вписку. Вечерявємо смаженими каштанами і лягаємо спати. Наступного дня я хотів відвідати декілька музеїв, але позитивна відповідь щодо вписки в Невшехірі і капризи попутниці зміни плани і ми поїхали стопом до Каппадокії.
З околиці Анкари вдало застопили автовоз аж до Аксараю. Більша частина шляху пролягала безлюдною місциною вздовж берегу озера Туз. Реально безлюдною, бо за останні до Аксараю 150 кілометрів дороги нам трапився лише один населений пункт! Ніхто не хоче жити в пустелі поруч з солоним озером Туз. Наступну фуру зловили вже в темний вечір, і приїхали в Невшехір. Щоправда вийшли ми невідомо де, але спитавши на АЗС як дістатись до такої-то мечеті (місце зустрічі із каучсерфером), ми не тільки отримали відповідь, а ще й були люб’язно підвезені молодою парою куди нам власне і було треба. Зустрілись із хлопцем на ім’я Фират, який балакав російською краще ніж англійською. Працює на кафедрі російської мови, та по роботі літає в Білорусь.Впискою виявилась чотирикімнатна квартира із курдом Дюзгюном (сусід Фирата) та американо-китайською парою, що також гостила у хлопців. Трохи поспілкувались. Американська англійська – це щось. Розуміється більш менш нормально (хоча Марія взагалі нічогісінько не розуміла), але напевно справжньому англійцю різало б вухо так, як українцю маааасковський акцент :)
В Каппадокії промандрували три повні дні.
День перший. Поїхали дивитись найвідоміші пам’ятки регіону. Спершу потрапили в Аванос, містечко гончарів, проте нічого цікавого в ньому не знайшли і поїхали в Зелве. Тут нічого розказувати, дивіться фото!
Багато століть тому в цих печерах жили люди. Християни, доречі. Гуляли ми там кілька годин, краса і незвичність довго не відпускали нас звідти. Але все ж перебороли себе і поїхали далі в Гьореме. До основної частини долини скель ми не потрапили через ненормальну ціну за вхід, проте й так непогано полазили поруч по відкритими для всіх скелях.
Після цього поїхали в Учхісар, де з високої скелі-фортеці побачили всю Каппадокію як на долоні!
Вертаємось до Невшехіру, застопивши водія, який кілька годин тому підвозив нас з Гьореме до Учхісару, і ще раз після того траплявся нам в місті! Каппадокія тісна :) А взагалі пощастило ж людини народитись в такій казковій місцині!
День другий. Підземне місто Дерінкуйю. Дістались туди раритетною Рено. Причому доброзичливий водій підібрав нас незважаючи на те, що їхав із дочкою, її малюком та купою речей на даху та в салоні. Загалом це вже не перший випадок такої гостинності. Якщо турок хоче підвезти, то він не думає чи є в машині місце :)
Відбившись від настирливого гіда поринаємо в світ вузеньких тунелів, вирізаних у скелях. Тут також жили християни, і це помітно - в підземеллях було все необхідне: колодязь, стайня, виноробня, церква, кладовище, величезна зала-склад, центральний майдан для нарад, система вентиляції і т.д. Повноцінне місто, і все під землею! Можна сидіти і ворогам дулі показувати, ніяк же не викуриш звідти!
Паралельно з нами підземеллями блукала туристична група з японців (яких разом із сусідами корейцями їздити Каппадокією ой як багато, автобус за автобусом!). Цікаві люди, наче прибульці якісь. Виходимо з міста під враженням і прямуємо назад. Оскільки день не скінчився і сили ще лишались, йдемо до невшехірської фортеці на вершині пагорбу. Рельєфом схоже на Анкару, тільки от будиночки не такі колоритні і люди в них живуть брудніше і бідніше. Фортеця виявилась маленькою і не дуже старою, ба навіть не виключаю, що вона новозбудована. Але все одно мені, любителю таких споруд, було цікаво. Зверху роздивились все місто, виявляється стоїть вони на краю чималого провалля. Вечоріло, тому ми поквапились, аби повернутись до цивілізованішої частини міста до настання повної темряви. Все ж в бідному кварталі не дуже комфортно почувається.
Пройшлись центральної вулицею, купили апельсинів за ціною 4грн/кг та пішли вечеряти і з нашими новими знайомими балакати. А побалакали цікаво, вислухавши різні сторони курдського питання. Дюзгюн казав, що курди – це окремий народ із власною мовою, традиціями і т.д. Проте доля розпорядилась так, що сьогодні живуть вони на територіях чотирьох країн (Туреччина, Іран, Ірак, Сирія). Точка зору Фирата виявилась більш «імперською»: курди ніколи не мали власної держави, завжди жили із турками і те, що на південному сході країни якісь ватажки намагаються створити Курдістан – це несерйозно і нікому крім власне тих ватажків не потрібно. Щось нагадує, чи не так?
День третій. Каньйон в Іхларі. Мій день народження. Вдалий автостоп завершився крутим обідом в ресторані на березі струмка в каньйоні. Такий от подарунок мені зробив водій, який натомість отримав від нас необхідну йому практику з англійської. Я посмакував рибу, запечену в якійсь особливій глиняній посудині. Смакота! Ситі й задоволені рушаємо каньйоном, періодично підіймаючись до печер в його стінах, в яких навіть лишились фрески. Щоправда турки – любителі видрапати очі святим образам…
Пішохідний маршрут виявився довгим, 7 км, тому вийшли з каньйону в селище вже з настанням сутінок. Побалакавши із трохи-російськомовним турком, виходимо на дорогу, а машин зовсім нема! Йдемо собі, нарешті підбирають до найближчого повороту. Але там опиняємось на невдалій позиції (повна темрява, ніяких ліхтарів), і нечасті автівки нам не зупиняються, бо просто не бачать здалеку. Але через деякий час вдача нам усміхається, з Іхлари вирулює довжелезний караван автомобілів, що повертався з якогось свята в Аксарай. Остання машина нас і підібрала. З Аксараю вибираємось завдяки допомозі турецької сім’ї, що не дала нам піти в протилежний від траси бік, а натомість відвезла на ВАЗ-2108 до чудової позиції. Звідти ми вже без проблем застопили до Невшехіру, де поїли тортик та й полягали спати. Я б не проти зустрічати «днюхи» в подібних місцях і надалі!
Наступного дня на нас чекав неблизький шлях до Трабзону. Тим не менше, враховуючи дуже хороший автостоп в цій країни ми сподівались, що пощастить доїхати до ночі. Але цього не сталось.
Зупинялись нам і справді дуже швидко, але далеко ніхто не віз. У підсумку, з настанням темряви ми могли б опинитись на береговому автобані Самсун-Трабзон, яким і по ночі стопити не є проблемою. Але через перекриття необхідного нам перевалу, довелось зробити крюк, в результаті чого ми опинились на автовокзалі Амасії (чарівне місто, доречі, довелось проїхатись його вечірніми вулицями), де поліцейські вписали нас в автобус до Самсуну. Нажаль, через півгодини був автобус в Трабзон, в який нас так само могли б безкоштовно вписати, але через мовний бар’єр ми одне одного не зрозуміли. Приїхали в Самсун серед ночі і пересіли на автобус до Трабзону за якісь там гроші, які вже потроху закінчувались. Ну але не в них же щастя! По прибуттю виявилось, що наш каучсерфер поїхав і буде лише ввечері. Тому лишаємо речі на автовокзалі в купі якихось чужих сумок (просто в залі очікування, попросивши одного з касирів подивитись за ними до вечора. От таким на той момент був наш рівень довіри до турків, уявіть собі!). Весь день ходимо Трапезундом, де свого часу гуляла козацька шабля! Звичайне турецьке місто, з вузенькими вуличками, бруківкою та автобаном, що відділяє місто від берегу моря. Сповна відчувається місцеве життя, ніяких туристів, крім нас, ми не побачили. В центрі натрапив на музей Трабзонспору. Не розбирався в історії, але судячи з кількості трофеїв, це мабуть перший після істанбульських грандів клуб Туреччини. В цей же день клуб грав свій домашній матч, проте мені чомусь не захотілось на нього йти. Зараз шкодую, але тоді в мені ще не було нинішнього граундхопперського настрої. Та й серед тисяч турків, вболіваючих за клуб, який мені як мінімум до дупи, опинитись було б трохи неприємно.
Ввечері зустрілись із каучсерфером Джихадом. Виявилось, що він захоплюється гірськими велосипедами та часом мандрує на двоколісному на довгі відстані. В той же десь він спускався на своєму байку сніжними схилами поблизу міста. Вразили його шини, в які він сам повставляв шурупи. Ну і відео спуску також потішило, крута забава! Нажаль, через втому ми швидко пішли спати. Вранці поїли турецький аналог фондю і поїхали в Грузію…
Піздно ввечері опинились в Батумі. Поїздили містом і попили коньяку із місцевими, чия гостинність була навіть надмірною. За короткий час перебування в майбутньому курортному центрі Грузії, встиг оцінити його вечірню красу. Все місто підсвічується яскраво і різнобарвно! Це світло було видно ще з-за меж міста! Врешті решт в дуже пізню годину виходимо до виїзду з міста і десь через годину стопимо водія, що переганяє міні-вен з Європи у відоме містечко Боржомі. Половина відстані до Тбілісі пролітає досить швидко, бо більшу її частину я дрімав, надто вже довгим видався день. Добре, що попутниця трималась і підтримувала водія розмовою. Серед ночі вийшли на околиці містечка Хашурі і цокаючи від холоду зубами, застопили турецьку фуру до Тбілісі. В ній вже вирубили вдвох. Потім вже Марія розповіла, що підгледіла, як водій фоткав нас уві сні. Навіщо…? :) Прокинулись десь під Тбілісі і побачили, що наша фура безнадійно забуксувала в багнюці. Я так і не зорієнтувався, що це за локація. Мабуть якась секретна об’їздна на час ремонту основною дороги… Турок викликав допомогу по побілці, а ми поїхали в місто на джипі з грузинами, що поруч працювали на якомусь об’єкті.
В Тбілісі ми не затримались, бо, нажаль, каучсерферів треба було чекати аж до пізнього вечора, а в нас не було ні сил, ні бажання десь вбивати час, тому вирішуємо рухати далі. В Тбілісі я раніше вже був, тому я нічого й не втрачав від цього. Достопили до містечка Руставі, де нас щедро нагодували двоє чоловіків-далекобійників, ще й давши два літри домашнього вина в дорогу :) До кордону вже доїхали маршруткою. Проштовхались крізь натовп бариг і без проблем опинились в Азербайджані. Починало темнішати, а крім таксистів нас ніхто підбирати не хотів. Але врешті врешт підібрали…таксист, що вертався додому пустий, в сусіднє місто Казах, звідки ми були раді б сісти на потяг до Баку. Але трохи не встигли, і поїхали наздоганяти його в наступне місто Акстафу. Наздогнали. Але водій заявив, що до Казаху віз нас просто так, а за наступний відрізок треба платити. Отакий підхід. Взяли квиток у плацкартний вагон, ніяких відмінностей від наших.
Прокинувся я вже коли потяг під’їжджав до столиці. Колію прокладено якраз так, що потяг огинає місто по його найбруднішим околицям. Не дуже привітна картина. Прибувши на головний вокзал, пішли пішки на вписку до литовки Єви, що мешкає тут вже 9 місяців. Залишили речі та й пішли в місто. Як казала нам Єва, в азербайджані 10% людей працюють в нафтопереробній галузі і живуть шикарно, а решта – за межею бідності. Схоже, що ледве не всі ці 10% мешкають в Баку. Місто дуже дороге. Одразу ж вразили ціни. Все приблизно в 2,5-3 рази дорожче ніж в Україні! 1 азербайджанський манат рівний 1 євро, так от цього манату хіба що на буханку хлібу вистачить. Але не в грошах щастя ж. Саме місто гарне. Вузенькими вуличками старої частини міста, що оточена муром, можна блукати не одну годину. В тих лабіринтах, доречі, знімалась «Діамантова рука». Я навіть знайшов двері, біля яких падали Нікулін і Міронов. На тому місці мав би бути пам’ятник, але його тимчасово прибрали на реставрацію.Зі старого міста спустились на набережну до Каспійського моря. Вода гладенька, жодного натяку на хвилі. А на поверхні райдужна плівка, що й не дивно – на обрії височіють нафтові вишки. Азербайджан вважається мусульманської країною, але схоже, що це лише формальність. Жінку голови не покривають, дівчата траплялись досить відверто одягнуті, і що найпомітніше – мечетей дуже мало, і співу з мінарету жодного разу не почув (в Туреччині ж він лунав повсюди). Російську всі знають, траплялись і азери, які між собою неї балакали. Коротше кажучи, в столиці я не відчув якогось національного колорити. Віддалений і розбавлений шматок Туреччини. Хоча я надто мало часу там провів, аби якісь серйозні підсумки робити. Надвечір повернулись на вписку, де крім Єви на нас чекав данець Йонас, шалений чувак! Він жив в Азербайджані вже третій тиждень, просто чекаючи на отримання іранської візи. До цього ж він чимало поїздив Західною Африкою і диким російським Сибіром. Що ж до Єви, то вона приїхала до Азербайджану подорожувати, і коли в неї скінчились гроші, то влаштувалась працювати вчителькою англійської і орендувала квартиру разом із двома американками, що пишуть якісь роботи про країну. Душевно побалакавши і попивши мого грузинського вина (треба ж полегшувати рюкзак), полягали спати.
Поснідавши вирушили в сторону російського кордону. Це вже шлях додому. Виїхали автобусом до Сумгаїту, звідти до містечка Куби проїхались на турецькому самоскиді, з грузином, що працює в Азербайджані і збирається на заробітки до Дніпропетровську. З Куби нас підібрали дуже веселі дагестанці. Постійно шуткували і добряче веселили, аж поки ми не перетнули азерський кордон і не опинились на нейтральній території. Через бардак із баригами і свавілля російських прикордонників процес проходження кордону просто став! Загалом ми простирчали там годин 6. Майже без їжі і води, бо ж де її в нейтральній зоні дістати. Вночі нарешті в’їхали в Дагестан і домчали до Махачкали, де хлопці провели нам експрес-екскурсії своїм нецікавим містом. На вулиці була ніч, і ми сподівались перехопити фуру, що їхатиме з Азербайджану в Україну (нажаль, вписатись до такої на кордоні нам не вдалось). Тож поїхали пост ДПС. І серед ночі просто в місті нас зупинили чуваки з автоматами і в масках. Як виявилось – це антитерор. Бикуваті хлопці, але до нас додовбатись їм не вдалось, тож відпустили ледве не забравши паспорт Марії. На пості ДПС домовились із сірими, щоб зупинили нам якусь фуру в Україну, а самі то стирчали на дорозі, то грілись то в машині місцевого таксиста. Чекали довго й нудро, а фур все не було й не було. «Розважив» мене проїжджаючий повз Бобік, що зупинився, побачивши мене. Сірий з нього взяв перевірити мій паспорт, після чого заявив, що віддасть його лише за якийсь прас. От скотина! Довелось викручуватись і пояснювати, що їду стопом саме тому, що грошей лише на хліб лишилось (взагалі-то правда). Поскаржившись, що Янікевич не передав своїм російським друзям привіт, падло повернуло мені паспорт.
Коли таксист поїхав, і ми починали перетворюватись на бурульки від холоду, ДПС-ники пустили нас в свій Бобік, і вже звідти ми спостерігали, як вони збирали з кожної машини невеличку сумму (схоже, що це фіксований прайс за «проїзд без питань» - 100 рублів) і безуспішно намагались знайти нам фуру. Зупинили вони одного азера, що їхав в Дніпропетровськ, але той відмовився нас брати через заборону везти пасажирів. Врешті решт найкрутіший (за розміром черева) ДПС-ник посадив нас у свій Мерс і повіз спочатку на авто-, а потім на залізничний вокзал, випивши за кермом пляшку пива і домовившись по мобілці про зустріч із коханкою. На вокзалі я зняв з картки резервні гроші, і ми придбали квитки на потяг Баку-Харків: Марія до Волгограду, а я до кінцевої зупинки, де мав встигнути на столичний експрес. Коли ж ми повернулись за речами і спробували знову зайти до вокзалу, то нас, як негромадян Дагестану, знову завернув антитерор. Відвели у відділок, переписали дані і намагались витягти з мене правду про моє партизанське минуле в Грузії (бо ж «ваши бандеровцы помагали грузинским терористам»…тьху ти, що за країна…). Зрештою, відпустили. Ми сіли в потяг, і я з радістю спостерігав, як вокзал Махачкали почав віддалятись, а рідний Київ наближатись (ну, це я скоріше відчував серцем). Вагон майже повністю заповнений азерами. Загалом в потязі я провів 43 години. В Харкові після години в залі очікування пересів на експрес, який домчав мене до столиці Київської Русі за 6 годин. Отож 49 годин в дорозі – рекорд!
Моя перша велика подорож закінчилась, лишивши по собі безцінні й незабутні враження та бажання підкорювати інші куточки світу знов і знов.
