суботу, 9 жовтня 2010 р.

Чернігів. Стадіон ім. Юрія Гагаріна. Piccy.info - Free Image Hosting
В першому колі виїздних чернігівців прибили в Одесі, тому цього разу вони бажали реваншу. Очікувалось, що вони приїдуть на Сіверщину відповідати за свій стрибок. Досить наївно, якщо подивитись з боку, але тоді чомусь в це вірилось. Тому я приїхав до Чернігова заздалегідь, аби допомогти Б-і із банером не толерантного змісту. На секторі господарів зібралось близько 50-и фанатів, серед яких було кілька гостей з дружньої київської Оболоні. Міліція робила зауваження на грубі заряди проти мешканців Одеси, але це не зупиняло фанатів. Але, на жаль, як слід розвернути під піротехніку банер сірі успішно завадили. Тому деснянці повторили перформенс за межами стадіону, щоби потім показати невиїздним "жидам" в мережі.
Piccy.info - Free Image Hosting
Piccy.info - Free Image Hosting Piccy.info - Free Image Hosting Piccy.info - Free Image Hosting

суботу, 7 серпня 2010 р.

Літня подорож на Південь України




За календарем чемпіонату України мій Великий клуб мав зіграти на виїзді двічі поспіль: 23 липня в Харкові, а 31 липня в Сімферополі. Тому я вирішив пробити «двійник», сумістивши це із мандрівкою новими містами і місцями.

План подорожі такий: два матчі Динамо в Харкові і Сімферополі + відвідання трьох адміністративних центрів, у яких я ще не бував: Кіровоград, Миколаїв і Севастополь, весь інший час просто провештатись Кримом у вільному польоті, ночуючи в палатці.

День 1.
Моя подорож розпочалась о сьомій ранку на трасі біля м.Бориспільська. До Харкова близько 450 км, а до початку матчу 13 годин. Часу достатньо, швидше б зловити пряму машину до Харкова. Але куди там… Це був не мій день. На виїзді з Києва я простояв майже дві з половиною години, і лише тоді мене підхопив драйвер на Citroen Xsara. Провіз за Бориспіль, а сам поїхав в Переяслав-Хмельницький. Далі я швидко спіймав Cherry Tiggo до повороту на Березань, здавалося б справи йдуть непогано, але наступне авто я чекав більше ніж годину - Daewoo Nexia до Яготина (в якій чоловік вчив дружини їздити на авто). Продовжую на VW Transporter до Пирятина (водій прямував аж в Краматорську, але на превеликий мій жаль вирішив стати на відпочинок в Пирятині, ех…), ВАЗ 2109 до Лубенської окружної, АЗЛК 2141 до кінця окружної, де знову застрягаю і тільки через півтори години зупиняється Лада 110 із «місцевими пацанчіками», їдуть до Хоролу. Ну і нарешті звідти спіймав Ладу до Полтави, де був аж о п’ятій! До матчу чотири години, попереду 140 км, а я ніяк не можу застопити наступну машину! Стояв більше двох годин, вже майже змирився з тим, що на матч не встигаю, але тоді і був нарешті нагороджений за свою наполегливість: Mitsubishi Pajero із шкіряним салоном до самого Харкова з цікавим водієм. Побалакали з ним про жінок і життєві пріоритети, і о 20:40 я вийшов на краю Харкова біля ст.м.Холодна Гора. 20 хвилин до матчу, а мені ще речі в камеру схову на вокзалі здавати, адже з величезним рюкзак йти на матч – це повний провал. Отже на стадіон я примчав о 21:15 і там мене чекав повний абзац: квитків на гостьовий сектор (як і на будь-який інший) після стартового свистку придбати просто немає де, а увійти без нього неможливо бо: вхід через решітки з турнікетами, стюарди туплять, гостей з сектору не випускають, тож квиток винести ніхто не може. Бігав я, бігав навколо стадіо і так мені і не вдалося прорватись, все проти мене. Привіт, Євро-2012, туди його в сраку!!! Подивився матч в спорт-барі. Після фінального свистку все таки забіг на стадіон, типу відмітився, але яка з того втіха… Ну то й ладно, хоч теоретично я цей виїзд пробив. Після матчу зустрічаюсь з В’ячеславом, у якого і заночовую.

День 2.
За цей день треба дістатись Кіровограду.
Вранці їду на залізничний вокзал, де забравши свої речі з камери схову, сідаю на собаку до Пісочина, де й починається траса в бік Полтаву. Першою машиною дня стає ВАЗ 2109, що вивозить мене кілометрів на 30 від Харкова, і вже там я зупиняю загадкову фуру до Кременчука! Зовні трохи схожа на Freightliner, але ніяких емблем і назв на ній немає. Питаю у водія, каже: «А це моя фірма сама зібрала і нічого, вже 357000 км пробігла». Виходить, що я їхав на саморобні фурі! В Кременчузі зійшов на околиці міста, і попрямував пішки через місто. Вокзал, смачний місцевий квас і от я досягаю мосту на правий берег.

З нього відкривається дуже красивий і суто український краєвид – могутній Дніпро! Краса! Насолодившись неповторними миттєвостями своєю вільної подорожі сходжу з мосту, і стоплю пікапчик до повороту на Черкаси, звідки після тривалого простою зупинив «Копійку», на якій жінка з дочкою їхали в Олександрію. І круто ж їхали, адже 130км/год по дорозі середньою якості – це неабиякий екстрим! З Олександрії мене підібрала ще крутіша машина: старенька Таврія, в якій я став четвертим пасажиром. Доїхав до Знам’янки, яка просто шокувала мене бездоріжжям в самому центрі міста! До і після міста траса в гарному стані, а в самому місті мабуть з війни ніхто дороги не латав. Дивно ще як на тих ямах бідолашна Таврія не розвалилась!
Сонце вже починало сідати за обрій, а мені ще лишалось доїхати до Кіровограду. Але в цей день мені щастило, досить швидко мене підібрав Peugeot 308 з італійськими номерами. Виявляється українка вийшла за чоловіка з Удіне, і зараз вони якраз вертались від її родичів назад в Італію. Висадили мене на кіровоградській кільцевій, звідти довелось пройтися пішки до міста, де на мене чекав місцевий фанат Роман, в якого я і вписався.

День 3.
Вранці Рома провів мене центром міста, зазирнули і на стадіон… В місті немає значних архітектурних пам'яток, але з того, що я побачив склалось приємне враження. Охайно, тихо і затишно. Далі за планом знайомство з Миколаєвом і вписка в Херсоні. Сідаю в маршрутку до траси, звідки трьома автівками (Skoda Octavia,Газель та ГАЗ 3110) дістався Миколаїва. Частина дороги, що пролягає Миколаївською областю, чи то в жахливому стані, чи може просто асфальт навмисно стилізовано під морські хвиль, не знаю, але їхати такою дорогою швидше ніж 20 км/год небезпечно не тільки для авто, а й для власного здоров'я.
Виходжу в місті, і виявляється, що водій очікував отримати від мене гроші! Дивно, але при зупинці автівки я завжди кажу стандартні слова «Їду автостопом в… Підвезете?», і він не був виключенням. До того ж в дорозі я дещо розповідав про автостоп і вільні подорожі… Але він швидко зрозумів, що протупив, і ми розійшлись без бійки. Вийшов я якраз перед мостом над злиттям Інгулу і Південного Бугу. І, як і в Кремечузі, перехід через нього мене уже порадував.



Мав кілька годин в запасі, тому й вирішив пройти через все місто пішки, аби побачити його життя. Центр міста симпатичний, дуже нагадує Одесу схожою архітектурою і перпендикулярно-паралельними вулицями. Крім центру нічого цікавого не побачив, звичайне собі місто. На околиці розбиті тротуари і похмурі будівлі. Але мені однаково цікаво було тут прогулятись.



До Херсону доїхав двома мікроавтобусами Hyundai і Toyota, причому другий просто зупинився неподалік мене, а я до нього вписався. Водій татарин, їхав в село з назвою Копані, яких по області чи два, чи три, тож я йому ще допоміг розібратись куди саме прямувати. З передмістя до власне Херсону мене трошки підкинув дивакуватий водій на новому Ford Mondeo, який дуже хотів навчити мене перемикати передачі, не зважаючи на те, що я вже володію цим мистецтвом… В Херсоні зустрівся з мандрівником Вадимом, який мене і вписав до себе.

День 4.
Вранці Вадим провів мене до автовокзалу, з якого я ви'їхав за місто на чудову позицію. І звідти застопив Mercedes Vito аж до Алушти! Ура! Від Херсону до Сімферополя дорога нудна, через степ, а от далі траса пішла через гори. Ангарський перевал, гора Демерджи, я в Криму! Моєю метою був Судак, до нього від Алушти доїхав чотирьма машинами: Ланос з луганчанами, ВАЗ 2106 з лайливим джанкойським торговцем, Dodge Stratus з білорусами, яким не сподобався водоспад Джур-Джур (20 чи 30 грн за вхід, а територія не доглянута, немає нормальної парковки і т.д. Білорусам воно незвично, коли гроші йдуть не на розвиток, а комусь в кишиню, а в нас це, нажаль, звична ситуація) та Лада з веселим хлопцем чи то з Полтавської, чи то з Кіровоградської області. Фізично відстань невелика, але вся дорога – гірський серпантин, тож в підсумку до від Алушти до Судака я їхав години чотири. Остання автівка завезла мене в центр Судака, де я купив трохи їжі та водички, і пішов за місто в автокемпінг «Капсель». По трасі це кілометри два з половиною, і тільки-но я на неї вийшов, як біля мене зупинився ВАЗ 2108 з татарином, який сам запропонував підвезти мене до кемпінгу. Добре! В кемпінгу заплатив 38 грн за ніч (добре місце для подорожуючих машиною, адже є душ, туалет, питна вода і вихід до моря), вперше в цій мандрівці поставив палатку і втомлений, але задоволений собою, ліг спати.
Відзначу, що всю кримську частину подорожі я жив за таким розпорядком дня: лягаю спати близько дев'ятої, бо в темряві робити нічого, а підйом о шостій-сьомій, щоб більше встигнути за день.


День 5.
Прокинувся, зібрав палатку, залишив кемпінг і пішов пішки на інший кінець міста до Генуезької фортеці. Шлях мій пролягав набережною, проходячи якою я дивився на пляж і не розумів, що ж спонукає людей їхати сюди і два тижні валятись під сонцем, поруч із такими ж тілами…і так кожен рік. Овочі!





Фортецю збудовано на важкодоступній з боку моря скелі, завдяки чому її масштабність і красу видно ще з іншого краю міста. Заліз я до неї, заплатив за вхід 30 грн, і взагалі-то не пожалкував. Хоч всередині нічого особливого і немає (лише стіни та башти і ніяких споруд), але підкорення неприступної скелі та чудесний вид, що відкривається з оглядового майданчика вартий того, щоб сюди приїхати!




Намилувавшись краєвидами, я спустився вниз і знову перетнув місто пішки, дійшовши до виїзду на Феодосію. Настрій просто чудовий, в навушниках The Offspring ще сильніше мене підбадьорюють, тож я йду під пекучим сонцем з важким рюкзаком за плечима, не знаю в якому місті опинюсь сьогодні, і почуваюсь щасливою людиною! Свобода!
На виїзді з міста зустрів чотирьох хіпуватих стопщиків, що прямували в Лисячу бухту, в мене ж не було ніякого бажання туди їхати. Від міста від'їхав до повороту на Старий Крим (кілька кілометрів), після чого стався мій найдовший простій на півострові – з Судака на Феодосію слабкий трафік, до того дуже багато автівок з росіянами, а вони не те що мене не підвозили, навіть ніякої уваги не звертали, на відміну від білорусів і українців. Врешті-решт через дві години мене підібрав мікроавтобус, що віз вино кудись за Коктебель. Я втомлений спекою вирішив не їхати далі в Феодосію, а відпочити з палаткою на коктебельсому узбережжі. Отже потрапивши в місто і закупившись там їжею і напоями, я рушив повз аквапарк (десь 7-8 різних гірок і 250 грн за вхід нафіг відбили бажання туди йти, може за сотню я б і погодився, бо все ж люблю покататись) і цивілізований пляж до дикого гірського берегу, де свої намети розставили різні дикуни типу мене. Знайшов собі файне місце на схіли прямо біля моря, попив аліготе, помилувався мисом Хамелеон, заходом сонця і сходом місяця та й ліг спати.
День 6.
Цілий день валявся в палатці і поряд з нею (заснув забувши сховати ного з-під сонця, і отримав опік, який докучав мені ще кілька днів), думав про життя і все таке, а надвечір, коли сонце сховалось і з'явилась така довгоочікувана прохолода, полазив по найближчій горах, без якоїсь мети.



День 7.
Рано вранці вирушаю далі. План на день серйозніший за два попередніх: заїхати і оглянути Феодосію, звідти зробити ривок до Севастополя і там заночувати. До першого пункту доїхав швидко з місцевим драйвером, якій завіз мене в самий центр міста. Пройшовся до Генуезької фортеці. Зберіглась вона гірше за судацьку. Та й за нею ніхто не доглядає, а всередині фортеці у затінку стін взагалі живуть місцеві жителі в невеличких хатинках.
Від фортеці пішов назад до центру, оглянув кілька стародавніх церков, могилу Айвазовського, парки і вежу, що лишилась від іншої зруйнованої фортеці. Хотів також відвідати картинну галерею Айвазовського, але нажаль в той день вона працювала лише з другої, а я був біля неї об одинадцятій, тож я сів у маршрутку і виїхав за місто, звідки на Іжі «Пиріжку» переробленому на міні-самоскид доїхав до містечка Старий Крим, звідти фурою до Білогірська. На трасі сидів татарин із жінкою, продавали кукурудзу. Вирішив підживитись і побалакати з ними. Чоловік сказав, що за $1000 знайде мені місцеву дівчину, яка і слухатиметься мене, готуватиме класно і за домом слідкуватиме. Але я все ж українок люблю тому таку пропозицію відхилив не вагаючись.
Далі поїхав на РАФі до Сімферополя з місцевим водієм і його напарником, з якими ми добре побалакали про життя в Криму, Білорусі і звісно ж про автостоп. Завдяки їм я уникнув зависону в Сімферополі, бо сів на правильну маршрутку, що вивезла мене за місто на добру автостопну позицію, з якої я спіймав нещасну Таврію з розбитим зчепленням, і проїхав за Бахчисарай. Звідки вже із більшим комфортом доїхав до північної частини Севастополя на новенькому VW Caddy, далі маршруткою з нереальною навіть для киянина ціною за проїзд – 3,50 доїхав до пляжу Учкуївка, де за моїм атласом мав знаходитись кемпінг, але він виявився чимось типу мотелю з маленькими будиночками, тому я пішов на берег шукати де народ ставить палатки…і не знайшов такого місця, на пляжі лише місцеві відпочиваючі і ніяких мандрівників, треба було мені скористатись порадою водія і одразу ж рушити в Любимівку, де точно є палаточники, але топати туди пішки вже не було ані сил, ані часу (сонце вже заходило), тож знайшовши тихе недоступне для людей місце в кущах, я поставив намет і заночував там…Дещо небезпечно, але вибору не було. Тим не менш до ранку мене ніхто не з’їв, хіба що коли я виліз зі свого житла, навколо бігав голодний вухастий собака, але напасти на мене не наважився. Попив чаю, з’їв харчове сміття «мівіну» та зібрав речі й пішов до причалу, з якого на катері переправився в центр Севастополя.



Фактично всі пам’ятники присвячено темі оборони міста і героїзму його моряків. Більше за все сподобались краєвиди берегів міста, його бухти і прозора вода. Зовнішньо місто живе добре, все охайно і чисто, воно й не дивно, чорноморський флот гарантує пристойний рівень життя…

Вже наступного дня я мав бути в Сімферополі на матчі рідного Динамо, тому в Севастополі вирішив довго не затримуватись, пройшовся центром і набережними, сів в маршрутку до Балаклави, відклавши відвідування Херсонесу на наступний раз. Отже я приїхав в Балаклаву, місто шикарне! Розташоване в мальовничій бухті, над якою височіють залишки фортеці Чембало . На набережній пришвартовано незлічену кількість катерів і човників, що вивозять людей із бухти на пляж (в самій Балаклаві для нього просто немає місця). Краса!
Погуляв і пішов шукати кемпінг, по дорозі завітавши до союз-стайл їдальні, в якій за низькими цінами добряче пообідав. Нажаль і цього разу кемпінг виявився авто-мотелем, а іншихваріантів в місті не було, тому я пішов на гору, де довго шукав більш менш рівне місце для свого намету. Знайшов його досить високо в затишному лісочку…Стрьомно було спати далеко від людей, але водночас ця віддаленість і спокій навіювала, адже якщо люди далеко, то ніхто тут і не лазитиме…


День 8.
Зійшов з гори і пішов через всю Балаклаву до траси. Подобається мені проходити кілометри пішки, навіть вага рюкзаку не помічається… Досить швидко стоплю Ford Galaxy, якій завозить мене в Інкерман. Пожалкував, що послухав водія і не лишився на трасі, адже стопити там було нема де, тож попиваючи водичку, я пройшов все місто і вийшов на ялтинське шосе, звідти спіймав другий в за три дні Іж «Пиріжок», цього разу не самоскид. Драйвер пам’ятав автостоп за радянських часів і не дуже вірив в його існування сьогодні. З ним я потихеньку доїхав до самого Сімферополя. До матчу купа часу, киян в місті ще нема, тож я провів весь час у затінку сімферопольских парків, аж поки не зустрівся із Олексієм, закинув свої речі в його машину, і ми разом дочекались інших біло-синіх фанатів, з якими і зайшли на стадіон. Не зважаючи на страшенну спеку, атмосфера на матчі була чудовою, літо! Та й команда порадувала впевненою перемогою.
Звіт з матчу:
Зі стадіону поїхав разом з Олексієм та його ріднею в Новофедорівку, де вони мене гостинно вписали до себе на ніч.

День 9.
Вранці вони вирушали до рідних в Одесу, тож змогли підвезти мене аж до Миколаїва. Зробили зупинку в Армянську, де встигли завітати до стадіону «Хімік», на якому свої матчі проводить місцевий «Титан».
Зійшов я на миколаївській окружній дорозі. Але це рішення виявилось помилковим, краще б до Одесу доїхав, тому що звідти я б по прямій трасі міг би швидко долетіти до Києва ще до ночі. Але я вирішив вкоротити шлях на 100 і поїхати через Вознесенськ і виїхати на Одеську трасу лише під Уманню. Лише через дві з половиною години мене нарешті підібрали кияни на Ланосі, але їхали вони до Вінниці. На вільних відрізках дороги драйвер впевнено гнав 140км/год, але все одно доводилось застрягати в колоннах перед повільними фурами, тож під Уманню я був лише о 23-ій. Пройшовся до найближчою заправки, попив там кави, і пішов ще далі до наступної, бо на цій вже стояв якийсь наче стопщик, але одягнений він був зовсім дивно, та й рюкзак мав маленький, тож чекати доки його хтось підбере можна було б до ранку… Наступна точка трапилась мені лише кілометри через три (які завдяки заряду від кави я подолав як на автопілоті), дуже добре освітлена заправка, на ній і стався мій дебют в нічному автостопі. І він виявився вдалим, адже приблизно через півгодини мене підібрав дивакуватий хлопець на Ладі 2170 із заліпленими скотчем дверима... Їхав прямо в Київ в район м.Дорогожичі, про що я одразу ж став писати смс батькам, аби мене звідти машиною зустріли. Мабуть це і злякало чувака, бо через кілометрів сто, він висадив мене на заправці/стоянці фур мотивуючись тим, що він вже 8 годин в дорозі і має попити кави і кілька годин відпочити. Поки я шукав добре освітлену позицію для подальшого стопу, він непомітно для мене зник. Ну й ладно. Навіть якщо щось здається негативним, насправді воно в майбутньому дасть позитив. І це вкотре спрацювало! Десь через дві години стопу у блідому світлі заправки ТНК мене підібрав молдованин Адріан на MAN’і. Він перевозив турецькі черешні і персики в рефрежераторі (причеп-холодильник) з Одеси до Москви, який постійно вирубався, через що груз ризикував зіпсуватись. Проїхавши близько години, водій вирішив поспати, і мені запропонував розміститись на верхній полиці в кабіні.

День 10.
Після кількох годин сну, одразу ж як зійшло сонце ми рушили далі. Це однозначно найкращий водій, що мене підбирав на той момент. За ті години, що їхали разом ми встигли добре побалакати і про особисте життя, і про автостоп і пожартувати на різні теми. Чудове завершення цієї подорожі. В Києві я допоміг йому правильно зорієнтуватись і виїхати через Бориспільське шосе на Чернігів. Сталось так, що вийшов я точнісінько в тому ж місці де я починав свою дорогу 9 днів і 1 годину тому. Звідти пройшов до м.Червоних Хутір, де з третьої спроби сів на маршрутку до свого дому…

Підсумок:
Маршрут за 9 днів: Київ-Харків-Кременчук-Кіровоград-Миколаїв-Херсон-Судак-Коктебель-Феодосія-Севастополь-Балаклава-Сімферополь-Новофедорівка- Київ. Це приблизно 2750 км. Весь шлях автостопом, лише в містах доводилось користувався транспортом. Майже весь час я був в новій для себе частині Україні, тому завжди знаходив для себе щось цікаве. Жив в наметі, харчувався економно, але ніколи не почувався голодним, бо коли ти в тонусі, то, як не дивно, організм багато не просить. Хіба що воду заливав в себе літрами, бо під пекучим сонцем добра терморегуляція - це надважливо!

Без урахування сувенірів та рози Севастополя, за 10 днів я витратив 400 гривень, але вся фішка не в економії, а в тому, що я весь час робив те, що хотів. З причин особистих, це була безцінна свобода!


середу, 23 червня 2010 р.

Вихідні в Білорусі. Київ-Брест-Бобруйськ-Київ




Як тільки я дізнався, що у вихідні мені нічим займатись, на питання "а куди ж поїхати?" відповідь знайшлась iшвидко – Брест, звідти через Білорусь повернутись додому автостопом.
Уїк-енд розпочинається в п'ятницу ввечері, тому ніч на суботу використовую з користю: поїзд Київ-Ковель. З Ковеля мав два шляхи в Брест: двома дизеліями із пересадкою в селі Заболоття, або ж автостоп. Перший варіант явно програвав, бо через непродуманий розклад, я мав би прочекати більше ніж дві години в тому селі, і в підсумку приїхали в Брест лише о третій! Тому о 9:30 я вийшов за місто і почав стопити. За 5 хвилин зупинив Audi 80 з білоруськими номерами! Але нажаль чоловік з жінкою їхали лише до міста Ратне на ринок. Але все одно непогано, через 40 хвилин ми були вже там. Швидко продовжую своє просування - стоплю старенький мікробус Volkswagen LT 45 з файним волинякою, який їде в Білорусь! Незважаючи на свій пенсіонний вік, Фолькс їхав впевнено і швидко, до кордону долетіли за 20 хвилин. На митниці вільно, водій з собою ніякого вантажу не мав. Лише митнику не сподобалась моя затерта і косо наклеєна фотографія в паспорті («Сам клеїв?»), але нащастя я мав з собою закордонний паспорт, а там вже нема до чого причепитись, отож чувак лишився без шансів на хабар. Волиняка їхав в місто Кобрин, тому я вийшов на перехресті Ковель-Маларіта-Кобрин-Брест, до міста ще 40 км. Позиція добра, але не встиг я й десяти хвилин простояти, як почався дощ. Хотів було сховатись в лісі, але там мене одразу ж почали їсти велетеньські білоруські комарі! До того ж дощ потроху переріс у зливу, тому я перебіг на автобусну зупинку, що стояла осторонь від дороги, тому стопити з неї було неможливо. Там я і простояв півтори години, чекаючи коли з неба перестане лити, і проводжаючи поглядом машини, що могли б мене довезти до Бресту.


Нарешті о першій я вийшов на дорогу і зупинив Спринтер до Бресту. Вийшов на околиці міста. поблукав по прикордонних сервісах в пошуках обміну валют, і не знайшовши його , пішов до Брестської фортеці, що знаходилась неподалік. На території розташована церква, обеліск, пам'ятник героям (ніколи в житті не бачив такої величезної голови, наче і звичайний пам'ятник радянського стилю, але на мене він справив якесь незрозуміло-шокуюче враження...), вічний вогонь, і трохи військової техніки. Вся територія добре доглянута, що й не дивно – Лукашенко любить чистоту. В фортеці зайшов до сувенірного магазину. З собою мав лише гривні, але продавщиця погодилась продати мені кілька магнітиків за наші гроші, попередивши, що це секретна інформація, адже за таку дію на нас обох мали б накласти штраф в розмірі 400 долярів! Чесно кажучи, фортеця сильного враження не справила, все таки я очікував більше сподівався побачити класну захисну споруду, аніж меморіал, а вийшло навпаки.






Від фортеці рушив в напрямку центру місту, де пройшовся пішохідною вулицею до "Брэскага чыгуначнага вакзала". Все дуже симпатично, часом нагадує Польщу. Нагулявшись центром скільки мені хотілось я подивився на годинник - а там лише 16:00. Отож я підживився хлібом із сиром, сів на тролейбус, який транспортував мене до околиці міста, перечекав дощ, доїхав іншим тролейбусом вже на саму трасу і почав стопити плануючи доїхати до будь якого іншого міста, де в хостелі або ж на вокзалі перечекати ніч. Близько години без результату і от нарешті новенький Ford Transit аж до...Бобруйську! Це близько 400 км! Водій Володимир їхав із Гамбургу, де купив собі цей бусик, у супроводі друга (теж Володимира) на Audi 100.
Під музику і обмін цікавою інформацією ми впевнено просувались трасою. Дорога в них позаду була довгою, тож за 150 км до дому їхні організми стали потребували енергетику, а оскільки з грошей в них лишились лише євро, то пригостив їх я. "Этот, как его...Бйорн" (с)
В Бобруйську були о 23-ій, на вулицях нікого немає. Шукати дешевий хостел в такий час було вже пізно, тому залишався єдиний варіант - піти дрімати в залі очікування вокзалу. Бобруйськ - райцентр, вокзал невеличкий, але зал очікування пристойний, з цілодобовою торговою лавкою, відеоспостереженням і міліцією, тож боятись нічого. Після того, як я "пропустив" третій поїзд, міліціянт вирішив поцікавитись чого я тут сиджу. На мою чесну розповідь він відреагував чи то скептично, чи то здивовано, нагадав, що більше трьох діб в країні я знаходитись не маю права, порекомендував дивитись за речами і пішов далі охороняти спокій громадян. Нажаль на металевих стільчиках спати геть незручно, тому дрімав по 20-30 хвилин, постійно прокидаючись. У підсумку вийшло не більше двох з половиною годин... На світанку о четвертій ранку, я вирушив у місто, попередньо заправившись тим же "Бйорном» (користуюсь цією хімією в крайніх випадках, коли треба протриматись тривалий час без сну, а вам раджу висипатись і не опускатись до цього лайна). Оскільки нормально поспати мені не вдалось, я вирішив оглянути місто і одразу вертатись додому. Пройшовся центром, побачив місцевий стадіон, пам'ятник бобру і величезну льодову "Бобруйськ-Арену" (бацька любить хокей, до того ж Білорусь готується приймати чемпіонат світу в 2014-ому році, тому ці арені ростути як гриби по всій країні).


Дійшов на край міста, переодягнувся в кущах, і тільки-но вийшов на трасу, як мені вперше вдався "самостоп", тобто я нікого не просив, а мені зупинились. Хлопець Андрій на Мерсі 2001-ого року запропонував підкинути до Жлобіну. За короткий час (їхали 60 км) він встиг розказати мені багато цікавого про життя в Білорусі. Про те, як можно працювати на металургічному комбінаті обробляючи якісь прути, потім відкрити кілька ремонт мобільних телефонів і так заробити на квартиру в Мінську за 40000$. Все таки можливо в Білорусі мати власний бізнес. Обмінявшись контактами ми попрощались біля повороту на колишню радянську (а зараз просто білоруську) столицю м'яких іграшок. Я пішов до дорожньої кав’ярні зігрітись чаєм (все таки о 6:30 не так вже й тепло), після чого зупинив Audi 100 на 30 кілометрів по трасі. Далі до гомельської окружною мене підвіз дядько на Volkswagen Touran. Ідея подорожей автостопом йому не дуже подобалась, але вдалої дороги додому він мені побажав щиро. І от я під Гомелем, пишу смс-ку про те, що в Білорусі автостоп казковий, після чого...На гомельській окружній я провів майже 5 годин! Повно локальних машин, зовсім ніхто не бере, більшу частину окружної пройшов пішки, натерши ноги і згорівши під сонцем (як на морі був). Кілометрів 7 проїхав на Nissan Serena, ще кілометри півтора на Mitsubishi Colt (за кермом дівчина), після чого нарешті спіймав Opel Vectra з якимись місцевими ВДВ-шниками, що їхали під кордон на риболовлю. Під шалене гупання дешевих динаміків і з відкритими вікнами доїхали до митниці. Пішки перетинати кордон - сама радість, ніяких черг! Перед в'їздом в Україну довжелезний ряд фур.
Перетинаю кордон і стаю за митницею, машини з’являються нечасто, ще й майже всі з пасажирами, тож мене ніхто не бере. Після подолання 20км пішки за день, ноги мої звісно ж втомились, тому в перервах між спробами когось зупинити сідав на рюкзак. Аж от з'являється фура, що зупиняється десь в 200м переді мною, водій виходить, балакає по телефону, сідає в кабіну і стартує. Мені вже не те що вставати, а ще й руку підіймати лінь, все одно як захоче підвезти, то зупиниться. І він зупиняється! Новенький DAF XF 380. Нажаль не до Києва, а лише до Чернігова, але шофер виявився дуже цікавим. Їхали повільно, тож більш ніж за годину водій встиг багато розповісти про реалії вантажних перевезень. Сам він перевозив 20 тон металочерепиці з Хельсінкі. І ось ми під'їхали до Чернігова, я вирішую відмовитись від виходу на окружній (по-перше мені хотілось хоча б ненадовго зазирнути в одне з моїх улюблених міст, по-друге після Гомелю, я був ображений на всі окружні дороги світу :) ). Пройшовся містом, вийшов на трасу, під'їхав маршруткою до більш менш нормальної позиції, хвилин за 20 зупинив ВАЗ 2106 до Києва. Добре, що машина в нормальному стані, їхали зі швидкістю 100км/год, знижуючи швидкість лише в населених пунктах. Отже за 1 год 45 хв ми доїхали до м.Лісової, з якої я вже дістався додому залишивши позаду майже 1000 км.


неділю, 16 травня 2010 р.

Київ-Хмельницький-Вінниця-Одеса-Кишинеу-Бендер-Тирасполь





Важко було встриматись і не поїхати куди-небудь в травневі свята! Отож спершу я склав для себе такий план: Київ-Хмельницький-Кіровоград-Київ. Таким чином я міг би відвідати два нових обласних центри з шести, що мені лишились. Але мої плани в останній момент змінились завдяки Ігореві, який в ці ж дні буде на виїзді в Одесі, звідки планує поїхати в Молдову. Тож ми вирішили об’єднатись і відвідати нову країну разом.
В суботу прокинувся о 4:30, і о 7:30 почав стопити біля посту ДАІ в житомирському напрямку. Трафік насичений, але перша машина зупиняється лише через півгодини. ГАЗ-24 з двома хлопцями, що їдуть на вихідні в рідний Хмільник. Приймаю рішення доїхати з ними до Житомира. По дорозі підбирали подорожніх за гроші, я ж приємно дивував хлопців своїми планами, і питань про оплату проїзду звісно ж не було. Вже на житомирській окружній вони зупинились перекусити і пригостили мене біляшем (я пишу зараз ці слова, значить він виявився нормальним :) ). Щиро побажавши одне одному всього найкращого, наші дороги розійшлись на виїзді з Житомира в сторону Вінниці. З того місця я пройшовся пішки в місто, двома маршрутками дістався початку хмельницької траси, де за 5 хвилин застопив Ладу 112 до Чуднова. Трохи не порозумівся з драйвером, тому вийшов в самому центрі міста. Довелось трошки погулятись на край містечка. Ну й нічого, погода чудова, місто охайне ще й розташоване на мальовничих скелястих берегах невеличкої річечки.

Piccy.info - Free Image Hosting
Досить швидко зупинив Skoda Superb до наступного міста - Любара. Звідти знову ж хвилин за 5 зупинив вантажний Sprinter до Хмельницького. Водій їхав з Києва до свого Тернополя, але заїзджав і до Хмельницького, щоб завезти київський торт своїй дружині. Дорогу він знав погано, тож я взяв на себе роль штурмана, хоча й орієнтуючись за знаками можна було б впевнено доїхати. Таким чином о 14:30 я був у колишньому Проскурові. Зрозумівши, що встигну в цей же день доїхати до Вінниці, зателефонував знайомому фанату Ниви, вирішивши питання ночівлі.
На місто виділив дві години. Перетнув його в двох напрямках, зазирнув на стадіон «Поділля», який якраз приймав регбійний матч між місцевою та львівською командами… Місто більше славиться промисловістю, ніж історією, тож видатних місць в ньому не знайти, але все одно сподобалось своїм затишком і чистотою. В Хмельницькому є цікавий пам’ятник жертвам Афганістану, але нажаль не знав де він є, а «на удачу» натрапити на нього не вдалось. У нас в країни я звик бачити гарні вокзали, але тут він виявився просто жахливим…

Piccy.info - Free Image Hosting Пішки вийшов на край міста, але постопивши хвилин 20 зрозумів, що позиція погана, тому маршруткою під’їхав до початку траси на Вінницю. Стояв годину, протягом якої перечекав дощ (до якого я був готовий – мав дощовик). Мокрого пасажира водіям брати не хотілось, так що поїхав я лише коли небо перестало лити. ВАЗ 2106 до найближчого міста Меджибожа. Всього навсього 25 км, але після години на місці і це було непогано. В самому Меджибожі є гарний замок, але про нього я дізнався лише в Одесі від Джафи, та й все’дно не мав би на нього часу, бо треба було встигнути у Вінницю до темряви. Лишаюсь на трасі і за 15 хвилин зупиняю вантажний Volskwagen Transporter до кінцевого пункту, і о 19:30 прибуваю туди. І тут почалась комедія. Все розписувати довго, суть в тому, що через непорозуміння і проблеми з мобільним зв’язком місцевого фаната Крави, мені довелось проїхати вінницьким трамваєм в інший кінець міста, і повернутись так само назад. Врешті решт, пізнім вечором ми зустрітись і пішли ночувати. Побалакали про автостоп (а Крава в скрутні часи так катається на виїздні матчі Ниви), про футбол, та й спати полягали. Дякую Краві за вписку і суп, і також Андрієві за те, що зконтактував нас!

Прокинувся о п’ятій ранку. О сьомій дістався траси на Умань. Трафік вранці святкового дня був ніяким, за 35 хвилин зупиняю старенький Opel Omega до Немирова. По дорозі ще й завезли іншого пасажира в Вороновицю. За півгодини я виходжу перед горілчаним містом. Здалеку бачу красиві церкви міста, погода прекрасна, душа просто співає! І навіть той факт, що мені довелось обійти все місто по окружній і поїхати далі лише через півтори години, мене аж ніяк не засмутив! Пройшовши всі повороти на Могилів-Подільський і Ямпіль, я став на дорозі яка вела тільки на Умань, і нарешті зупинив КАМАЗ за Гайсин. Хоч я й знав яке це сумнівне задоволення в ньому їздити, я все одно зрадів можливості проїхатись в легендарній машині. Їхали з середньою швидкістю близько 50 км/год , літаючи по кабіні на кожній нерівності. Ще й спекотно в ньому страшенно, не уявляю як в такій кабіні можна проїхати більше години. На щастя, якраз коли мене задовбав такий комфорт, я вийшов серед траси біля повороту на с.Михайлівське. Місце особливої надії не давало, дуже швидкісне, але мені пощастило! Одразу ж я спіймав Opel Combi на трасу Київ-Одеса! Чоловік з Франківську їхав відпочивати в Євпаторію. У фургоні він собі влаштував суцільне спальне місце, каже, що так і ночує, економлячи на проживанні в готелях. Добряче з ним балакали про українців, що живуть на території колишньої Югославії, зокрема виявляється, що в сербському місті Суботіца дуже багато українців, що переїхали туди ще за часів Австро-Угорщини. Сам же водій народився в Сибіру, куди було виселено його батьків, але в дитинстві він повернувся на рідні землі. Мови спершу не знав, тож в школі нічого не розумів, ще й всі обзивали «москалем», але з часом відновив своє «українство». Їхалось добре і цікаво, але десь під Уманню його стало глючити, мабуть через недосипання. Спілкування з його боку припинилось, та ще й мене дуже насторожило, що він двічі не побачив АЗС з відстані метрів 50. Доїхали до його повороти на Миколаїв, я побажав йому щасливої дороги, сподіваючись, що десь по дорозі він таки стане подрімати…Нікуди не відходячи, одразу зупинив Daewoo Sens до самої Одесі. Водій з самого початку присік мої спроби зав’язати розмову, тож всю за всю дорогу ми перемовились лише кількома словами. Ну й нічого, водій завжди правий, а мені нормально їхати мовчки дивлячись у вікно. До матчу Чорноморець-Зоря, на який я мав надію встигнути при вдалому перебігу подій, лишалось 3 години і 200 км. З середньою швидкістю 100 км/год (це ми ще дві зупинки робили) ми дістались одеської окружної. До матчу лишалось 45 хвилин, тож я стрибнув навмання до маршрутки в сторону міста. Мені пощастило, вона мене довезла до залізничного вокзалу, де виявилось, що до стадіони йти хвилин 7. На стадіон потрапив якраз на початок матчу, де й зустрівся з Джафою і іншими луганчани. УРА! Все вдалось як треба!
У підсумку: автостопом я подолав 812 км: 18 годин 20 хвилин, 10 машин.

Матч мене порадував, адже Зоря, якій нічого не було треба в цій грі, знайшла в собі бажання добре зіграти і відправила одеський клуб в першу лігу. Ха-ха!
Після матчу дочекався на Джафу, який мав деякі справи з гравцями, і ми вирушили на автовокзал за квитком на Кишинеу. До автобусу лишалось кілька годин, тому трохи прогулялись містом в пошуках вечері, проводили луганчан на їх потяг, сіли в майже порожній автобус і позасинали. О 5:30 приїхали на околицю молдовської столиці, автовокзал відчинявся лише о шостій, але стояти на вулиці було холодно, тож ми одразу вирушили вивчати місто, попередньо розпитавши в ультранабридливої жінки куди ж нам прямувати. Досить швидко дістались центральної вулиці, присіли у дворику перекусити, і пішли далі до центральної площі. На ній велика урядова будівля, пам’ятник давньому володарю молдовських земель Штефану чел Маре а також два гарних парки. Все дуже симпатично, особливо вранці, коли на вулицях майже немає людей.

Piccy.info - Free Image Hosting Piccy.info - Free Image Hosting Piccy.info - Free Image Hosting
Далі дістались автовокзалу, автобуси в Придністров’я ходять регулярно, тож орієнтуватись на якийсь конкретний сенсу не було. Обміняли по 10 доларів на місцеві леї і пішли вештатись далі. Пройшли досить багато, відвідали залізничний вокзал. Залізниця в Молдові не має великого попиту, з центрального вокзалу країни відходить десь 7 поїздів міжнародного сполучення і близько десяти електричок внутрішнього сполучення. Тим не менш вокзал непоганий, новенький. Далі по маршруту був стадіон місцевого клубу Зімбру. Проїхались тролейбусом, трохи поблукали і врешті решт його знайшли. Охоронець на територію не впистив, але завдяки ініціативності Джафи, ми прогулялись до воріт з іншого боку, які на наше щастя було відчинено прибиральниками, які якраз готували поле і стадіон до товариського матчу, що мав відбутись на наступний день. Стадіончик непоганий, затишний, має два невеликих яруси. Пофотографувались, аж раптом помітили банер Ultras Boys хлопців з Зімбру. Не втримались і вирішили взяти собі такий сувенір. Піднялись на другий ярус, привітались з прибиральниками, зняли банер та й пішли зі стадіону. В найближчому ж дворі якумога компактніше його склали, але він все одно виявився надто важким (вініл), щоб тягнути його в України, тож вирішили просто сфотографуватись з ним і залишити на смітнику. Вандали!
В підсумку Кишинеу нам нагадав місто східної України накшталт Запоріжжя, Донецьку, але невеличкі відмінності в архітектурі, інші люди (є як білі люди, так і цигани), незнайомі слова (всі розмовляють молдовської, але й російську розуміють) все одно давали відчути, що ми в іншій країні. Отже місто ми оглянули, так що час їхати в Бендер. Сіли в найближчу ж маршрутку і вперед.
Митна ситуація в них зовсім кумедна. Ось що вийшло: на кордоні Придністров’я і Молдови молдовської митниці немає (адже уряд країни не визнає автономності ПМР), таким чином Молдову ми покинули не проходячи її митниці. Заповнивши міграційні картки, пройшли митницю ПМР. Забігаючи наперед скажу, що на кордоні ПМР і України ми звісно також не проходили митниці Молдови, бо придністровці повиганяли всіх представників молдовської влади з начебто своїх земель, тож в наших паспортах залишився лише штамп в’їзду! Прибувши в Бендер одразу ж купили обміняли бакси на придністровські рублі (так, навіть валюта в них своя), на всіх купюрах номіналом до 25 руб. Зображено Суворова, а на 50 руб. Тараса Шевченка, що дуже приємно нас здивувало. Хоча й не дивно, адже населення ПМР складається з українців, росіян і молдован приблизно в рівних пропорціях. Після Кишинеу, одразу ж видно різницю: всі написи російською мовою, немає «циганкуватих», навіть автомобільні номери свої, і взагалі всюди відчувається залишок «Совку».
Біля автовокзалу ми дуже добре поїли за смішними цінами і пішли до міжміського тролейбусу в Тирасполь (знаючи про такий вид сполучення, їхати маршруткою було б цинічно). Ціна проїзду 1.80 руб (близько 1.50 грн). Бендер хоч і належить до ПМР, але розташоване на лівому березі Дністра. Виїхавши з міста одразу ж потрапили на міст, що з’єднує Молдову і Придністров’я, його охороняють озброєнні військові.
Piccy.info - Free Image Hosting Piccy.info - Free Image Hosting Piccy.info - Free Image Hosting Їхали ми недовго, бо у вікні побачили величезний спорткомплекс «Шериф», тож вийшли у передмісті. Нажаль марно, адже й тут охорона виявилась негостинною і на територію не впустила, тож обмежились спогляданням здалеку: два новеньких стадіони та великий комплекс під дахом (мабуть ще одне поле). З тієї околиці доїхали до центру міста, яке було яскраво прикрашено до 9 травня. На площі встановлено танк, поруч меморіал героям, а через дорогу пам’ятник Суворову. Сил гуляти містом вже не мали, та й дивитись там нема на що, тож вирішили вертатись в Одесу.
Piccy.info - Free Image Hosting Piccy.info - Free Image Hosting Piccy.info - Free Image Hosting Маршруткою доїхали до виїзду з міста, звідки на останні рублі поїхали на таксі до митниці. Вийшли з Придністров’я і зайшли до України пішки, і вже на нашій стороні я зрозумів, що забув свою другу Нокію в машині, але вертатись без надії, що водій ще там, я не став. Мене це трошки засмутило, але після такої чудової подорожі розумієш, що все ж не в матеріальних речах щастя. Від кордону спіймали маршрутку до вокзалу Південної Пальміри, де взяли квитки на найближчі поїзди: мені до Києва, Джафі до Херсона, звідки він потім вирушив до Луганську. Хоч поїзд мій відправився о 19:30, о 20:15 я вже міцно спав і прокинувся о девя’тій ранку на під’їзді до рідної столиці, таким чином віддячивши організму тривалим сном за те, що він чудово витримав дорогу та тривалі прогулянки.

Перелік дописів

Маю плани після війни створити іншу сторінку, а поки додавати окремі актуальні розповіді про біг сюди.    2023 жовтень - Нічний Чорногірськи...