Істанбул
Інфа-1: Курс турецької ліри до гривні приблизно такий: 1 ліра = 5 гривень
Інфа-2: Місто називається Істанбул (наголос на «а»). Я не люблю перекручувати назви з незрозумілих причин, тому «Стамбулу» в моїй розповіді ви не побачите.
17/02
Зранку поїхали в самий центр Істанбулу на міській електричці і оглянули найпопулярніші туристичні об’єкти:
1. Spicy bazaar, на якому окрім приправ продавали все що можна продати туристам: солодощі, чаї, сувеніри, фрукти, одяг. Досить красиве місце, яскраві полиці з рахат-лукумом, посудом радували око. Але тут мене вперше почали дратувати набридливі продавці, кожен запрошує до своєї лавки навіть, якщо ти просто йдеш повз. Асортимент багатий, але я б порадив зайти сюди без грошей (а раптом все таки потрапите в пастку і зайдете «просто подивитись»), і просто пороздивлятись красиві крамниці.
Дорогою до найвідоміших мечетей трапився такий колоритний магазинчик.
2. Айя-Софія. Колишня мечеть, що зараз діє як музей. Вхідний квиток за 20 лір – це надто багато, тим більше враховуючи те, що навпроти стоїть діюча цікавіша Блакитна мечеть з безкоштовним входом (про це я знав наперед). Вписатись без квитка ніяких шансів не було, ну й ладно. Ось така вона:
Завітали до султанських мавзолеїв, але нічого цікавого там не знайшли. А от реклама іранського туризму виявилась цікавішої: в величезному наметі можна було надивитись на світлини визначних місць Персії, і послухати народну музику. Реклама спрацювала, адже щодо Іран я змінив статус з «хотілося б поїхати» на «точно поїду», але це вже інша тема, про яку прочитаєте через рік-два :)
3. Блакитна мечеть. Для туристів окремий вхід, на якому слід спакувати свої черевички в пакетики, щоб не забруднювати коврики всерединці. Це перша мечеть, яку я відвідав, і чесно кажучи нічого красивого там не побачив. Так, масштаб серйозний, але внутрішнє оздоблення слабеньке – лише арабські розписи на стінах. Чоловіки моляться в головній передній частині, для туристів виділено приблизно чверть площі вздовж задньою стінки, а жінки-мусульманки сидять ще далі: за дерев’яною огорожею під тієюж задньою стінкою. Моя оцінка об’єкту: цікаво відвідати для загального розвитку. Нажаль я забув зфотографувати мечеть ззовні, тому фото з мережі:
4. Підземні цистерни. В ті часи, коли місто було оточене кам’яними мурами (вони частково збереглись і до наших часів), на випадок довготривалої облоги турки побудували підземний резервуар для зберігання питної води. Він повністю зберігся до наших днів, і зараз працює як туристичний об’єкт. Не вагаючись заплатив 10 лір, і не пожалкував. Резервуар справді величезний, і завдяки вдалому підсвічуванню, вологому повітрю і мелодичному капанню води, всередині створилася зачаровуючи атмосфера… Оцінка: magic!
Далі вирушили в напрямку стадіону. Часу було достатньо аби пройти всю відстань пішки, що ми й зробили. Туристичних об’єктів на шляху не було, тому просто дивились на турецьке столичне життя і береги Босфору. Нажаль на моєму шляху трапилась розкладка з грандіозним асортиментом шарфів турецьких клубів, все я б не купив, тому обмежився п’ятіркою найсимпатичніших за 50 лір поповнивши свою і без того немаленьку колекцію.
Врешті решт дісталися стадіону і тут в мене нарешті почав з’являтись передматчевий настрій! Навколо починають з’являтись перші вболівальники «Бешикташу». Знаходжу гостьову касу і там зустрічаю перші київські обличчя, приємно! Але натомість чекає неприємний сюрприз від каси: я забув зробити ксерокопію паспорту, без якої білет мені не продадуть. Хлопці ж мали ксерокопії, але не мали достатньо валюти, тому ми всі відправляємось в найближчий банк. Роблю ксерокопію за 1 ліру (курррва, так шкода допомогти без вигоди для себе?!) і нарешті маю квиточок. Часу до матчу лишається небагато, тому швиденько рухаємо в не туристичний центр міста, де я поновлюю заряд енергії в недорогому але файному закладі. Істанбульський парадокс: в сусідніх закладах одного рівня ціни можуть кардинально різнитись, тому перед тим, як щось замовити слід розпитати персонал «що і скільки».
Потішили перельотні птахи, які влаштували захоплююче шоу в небі:
Залишаю Марію «на зберігання» Ууру, який якраз звільнився з роботи, а сам швиденько рушаю шукати біло-синій передматчевий марш. Нажаль не знаходжу його і ,вирішивши, що ми розминулись і всі кияни вже на секторі, рушаю всередину стадіону, який славиться своїми звуковими рекордами і недоброзичливістю. Заходжу на майже пустий гостьовий в компанії з «кузями», сідаю в перших рядах і мовчки кайфую від самого факту знаходження себе на «Іньоню»! Нарешті заходять біло-сині брати, які приносять з собою банери і чудові новини: напередодні в Римі, незважаючи на рахунок 3-2 на користь гостей, донецький Шахтар все таки програв :) !
Починається матч, турки справді добряче галасують, але їхня шиза і близько не дотягує до тієї, яку я чекав… Нам вдається вставляти свої заряди в перерві між їхніми сплесками шуму, гравці чують нас, і приспавши увагу суперника кволою грою в першому таймі (всього навсього 1:1), розривають «чорних орлів» в другому! Стадіон затикається, і нашу шалену шизу чути аж в Києві. Піро, забіги на решітку, останній цвях в домовину надій Бешикташу від Олега Гусєва…ЯКА ПЕРЕМОГА, ЯКИЙ ВЕЧІР! Ми розбиваємо господарів там, де вони звикли лише перемагати! Бешикташ на колінах, козацьку шаблю занесено над османською шиєю, залишилось лише опустити руку в Києві! З чим ці почуття можна порівняти? Та лише з вечором на «Лужніках», де з таким самим рахунком було принижено Спартак! Заради таких годин варто жити! Дякую тобі,Великий Клуб Динамо Київ!
18/02
Зранку поїхали до музею турецької і арабської культури. Всередині, на досить таки немалій площі, я не побачив геть нічого красивого… На стінах повно старих килимів, часом дуже давніх, але в гарному стані. Тим не менш, їхні візерунки виглядають зовсім бідно, вбого…ніякої краси. Крім килимів також повно Коранів з різних куточків Близького Сходу. В середньому років 500-700 тим книгам, деякі з них викликали в мене інтерес завдяки своїй різнокольоровості, але все ж смаку арабам явно бракує. Якась слабенька в них культура. Розписи і золоте оздоблення ікон та літописів, які я бачив в музеї грузинського мистецтва були набагато красивішими (це при тому, що їм вже понад 1000 років!).
Закупившись сувенірами (дешево, але й якість «турецька») поїхали на Таксім – центр «ділового» Істанбулу. Доїхали трамваєм, з якого пересіли на фунікулер, який виявився підземним, не знав, що такі бувають. Піднялись і пішли величезною пішохідною вулицею Істіклал. Нею постійно крокують сотні й тисячі турків, і цей хаотичний потік іноді розрізається ретро-трамвайчиком. Дуже швидко я зрозумів його роль – пройти навіть половину цією вулиці дуже непросто, адже в турків немає такого поняття як «рух правої» частиною, відповідно в такому божевільному потоці швидко втомлюєшся і голова обертом йде. Для «відпочинку» звертали у паралельні вузенькі вулички, але там на нас чекав інших головний біль – офіціанти і торговці… Варто лише поглянуть на якусь крамницю, як її господар, побачивши в тобі «доллармена» одразу з кидаються волаючи «Хеллоу, хау аю, велкам, вераю фром…» і т.д. Задовбали!
Чув такий міф, що майже всі продавці володіють ангійською… Ага, тоді б я зі своїм словниковим запасом слів міг би заявити, що знаю турецьку, німецьку, польську, білоруську, іспанську і італійську… Доречі, щодо турецької мови. За час перебування в Туреччині встиг вивчити кілька десятків основних слів. Слова короткі і прості, без якихось хитрощів в вимові. Сучасній турецькій ще століття немає, не встигла набути ускладнень. Emek – праця, працювати, Yemek – їжа, їсти, Ekmek – хліб. З цього прикладу видно, що слова дуже близьку, часом складається враження, що придумані кимось з нуля. Хоча й не дивно, турецька відноситься до фіно-угорської групи, тому знайти якесь знайоме слова в ній неможливо.
Лише заглибившись в вузенькі вулички без магазинів змогли морально відпочити. Трошки заблукавши все ж дійшли до Галацької башти, з якої мав би відкритись чудовий вид на Босфор, але шокувала ціна за вхід - 15 лір (навіть вхід в музей був дешевшим - 10, а це ж просто башта з ліфтом!). Серед дорогих ресторанів зуміли знайти «Балкан кафе» (не знаю до чого така назва, адже всередині звичайна турецька столова), в якому за цілком прийнятні ціни пообідали. Купили в сусідній крамниці полуниці (ціни як і в нас, але ж смак є!) і бананів (вони просто дешеві і поживні), розклали цю фруктову трапезу в парку на лавці. Сил лишалось небагато, тому повільненько покрокували вуличками і набережною до центру, звідки міською електричкою доїхали до району вписки. До повернення Уура лишалось кілька годин (він до пізнього вечора працював), тому згаяли цей час в торговому центрі і супермаркеті…
19/02
Ніяких планів на день не мали, тому гарно виспавшись вілизли з квартири і пішли пішки в напрямку центру. Я вважав, що в великому місті живу, але куди там! Йшли кілька годин, але як потім виявилось пройшли зовсім нічого! Все ж таки 12-мільйонник. В підсумку вийшла така собі екскурсія звичайним містом: від симпатичної набережної, до бідного брудного кварталу. Решту шляху подолали трамваєм, прогулялись вечірнім центром і повернулись на вписку. Наступного дня чекала дорога в Анкару.
Фішка: Істанбул – котячий рай!
20/02
Прокинулись, зібрались, вийшли. Проїхали міською електричкою в центр до порту, пересіли на паром, який переправив нас в Азію, з порту пересіли на іншу електричку і виїхали в передмістя. Як думаєте, скільки часу на це пішло? 4 години!!! Це при тому, що без руху ми провели хвилин 40, настільки величезне місто! Фішка парому: чайки, що кружляють навколо задньою палуби як навіжені, намагаючись вхопити шматки хліба, які їм кидають пасажирі.
Підсумок.
Звісно ж Істанбул маю дуже багату історію, тут має побувати кожний поважаючий себе турист, бла бла бла... І я анітрохи не жалкую, що побував тут, тим більше яким же прекрасним був вечір на Іньоню! Але набридливі турки, що "зазирали в мої кишені", та й взагалі суцільна метушня на кожному квадратному метрі посприяли формуванню негативного враження від міста. А ще я вам скажу, ніякої краси, окрім берегів Босфору і підземних цистерн, я для себе не знайшов. Прогулянки містом мали інформативний характер. Істанбул не виправдав моїх очікувань.
З передмістя, що називається Гебзе вийшли на трасу, сподівались, що це автобан Істанбул-Анкара, але виявилось, що він десь далі. Тим не менш, застопили міні вен з трьома молодими турками. Англійську знали кепсько, між собою розмовляли турецької і постійно сміялись. Звісно ж почувались в такій компанії некомфортно, але хлопці виявились нормальними, вивезли нас за Ізміт, і проїхали зайвих кілометрів п’ять, щоб перекинути нас на бажаний автобан. Місцевий дядько показав на дірку в огорожі,якою ми й скористувались. Не встигли й через відбійник перелізти, як нам зупинився перший же водій – невелика вантажівка Ford 2520 (збирається в Туреччині, щось накшталт місцевого КАМАЗу). Їхав він в Кизилджахаммам, звідки до Анкари менше сотні кілометрів. Англійську зовсім не знав, тому намагались спілкуватись жестами. Дуже швидко я пожалкував, що застопився саме він, адже 60-70 км/год автобаном – це знущання! Звісно ж в автостопі не доводиться вибирати транспорт, але ж на автобані стільки швидких водіїїв, а нам дістався саме цей. Хоча все одно це обернулось веселою пригодою. Автобан простягається мальовничими місцями, красу яких нам не дав оцінити густий туман. Проте мені цікаво було й по довгих тунелях проїхати, раніше не доводилось. Нажаль я проґавив поворот на його місто, тому далі їхали ще повільніше (30-40…під гору-20) поганою дорогою паралельно автобану. В підсумку ми опинились біля того міста на АЗС, місце для стопу невдале, тому ми пішли проситись до водіїв на АЗС, один з них відвіз нас до наступної заправки, завів в дорожній ресторан, де офіціант і ще якийсь чоловік взялися нас «рятувати». Якби не мовний бар’єр, ми б їм пояснили, що можемо піти на трасу і там щось застопити. Але зі слів «No bus, no money, Ankara today», вони зробили висновок, що ми в біді. Врешті решт чолов’яга зателефонував своїй дружини-росіянці (доречі не така вже й рідкість в Туреччині), яка допомогла нам порозумітись і пригостившись чаєм і яблуками ми сіли в вантажний мікроавтобус (водій, його друг, я, Марія і два рюкзаки зверху!) і помчали в напрямку столиці. Їхати їм треба було кудись далі, тому ми вийшли на кільцевій дорозі, звідки водій відвів нас на дорогу в місто і всунув мені 20 лір на таксі. Але до міста доїхали двома автобусами, а гроші, що лишились, витратили в BurgerKing добряче повечерявши. Хай вважатиметься, що він нас так пригостив, бо приймати гроші в якості матеріальною допомоги якось «не по фен-шую». В центрі міста зустрілись із студентами, які нас вписували: Омер, двоє дівчат, з якими він орендує квартиру та товариш із Бурси. Всі вони навчаються в найбільшому університеті столиці. Час був пізній, тому познайомившись і трошки побалакавши про наші пригоди, полягали спати.
Далі буде.
Немає коментарів:
Дописати коментар