Навколо Чорного моря. Частина перша.

Київ-Одеса-Констанца-Варна-Софія-Істанбул

Вступ.
17 грудня я з нетерпінням чекав на жеребкування Ліги Європи. В мене немало виїздів, але я все ще не виїжджав з командою далі меж країн СНД. Саме тому я поставив собі за мету поїхати навесні до будь-якого суперника. Менше за все хотів рубінський Казан та побоювався європейських топ-країн через ризик неотримання візи, але вдача мені посміхнулась – Бешикташ! Клуб базується в європейській частині Істанбулу, тож це таки євро-виїзд, ха! Одразу знаходжу бюджетні авіа перельоти – з Харкова за 65 американських президентів в один бік. Чудово, обираю цей варіант. Проте в мені дуже швидко прокидається бажання мандрувати: летіти на чужину і відвідати там лише одне місто? Пригадую, що нещодавно хотів об’їхати навколо Чорного моря! Автостопом звісно. Пишу Марії в Воронеж, чи не хоче вона поїхати в таку подорож, і вона не вагаючись погоджується. Вдвох веселіше. Отож вимальовувався такий маршрут: Київ-Одеса-Констанца-Варна-Софія-Істанбул-далі через інші цікаві місця Туреччини-Грузія-Азербайджан-Київ.
Довго збирав інформацію про отримання болгарської візи (це був мій перший досвід отримання візи через посольство, а оскільки спосіб пересування – автостоп, а місце ночівлі – вписки, то треба було продумати такі хитрощі, як фіктивне бронювання готелю, купівля/повернення квитків на потяг і т.д.), тому папери в посольство я подав лише 18-ого січня. І вже 21-ого січня я вийшов звідти з готовою візою і пришвидшеним серцебиттям! Моя перша самостійна віза!
Час до подорожі провів із користю і хвилюванням: катався на Буковелі і крім сніжного кайфу спіймав там якийсь вірус. І це за 10 днів до старту! Але все обійшлося і я швидко видряпався. Чого не скажеш про мою маму, яка сильно ушкодила коліно і просиділа місяць в гіпсі…

Подальшу розповідь розіб’ю на дні. Так буде легше і мені і вам, шановна публіка.
Також в цьому звіті не буде світлин всього побаченого, лише окремі цікавинки. Гарні знімки визначних місць ви зможете побачити за допомогою Google.
Фішка – якась цікавинка, що запам’яталась мені з кожного міста.
Отже, поїхали!

09/02
Стартуємо з Києва. На трасі були об 11:30. До Білою Церкви доїхали на Fiat Tempra з електронним спідометром і цікавим водієм. Він розповів нам про дідуся з бабусею, які йшли дорогою із якогось сибірського міста 15 днів. Жодного транспортного засобу за цей час, ночівля в снігу, страх перед дикими звірами… Від Білої Церкви одразу до Одеси нас підібрав молдованин на невеликому вантажному Мерсі. Їхали повільно, тісно, але дуже цікаво – Андрій всю дорогу розповідав нам про місця де їздив, про приколи зі своїми знайомими та рідними. Ідеальний супутник автостопщика. Також дуже цікаво було споглядати погодні зміни за вікном: від сонячної весни, до лютої хуртовини. До вписки доїхали пізно, тому вирішили затриматись і відкласти оглядини міста на наступний.

10/02
Ночували в друзів наших вписчиків - Світлани та Єгора, прокинулись пізно, сіли на старенькі велосипеди і перегнали їх на іншу квартиру, кумедний заїзд. Опісля відправились в центр міста. В Одесі я бував і раніше, але метою візитів був футбол чи транзит, тому центру міста я практично не бачив. Пройшлися центром, парками, Потьомкінськими сходами (не вразила, чесно кажучи), портом. Мммм…не можу сформулювати свою думку про Одесу. З одного боку тут стоїть пам’ятник шльондрі єкатерині другій, а з іншого – місто українське, хоча й із заплутаною історією, люди тут чемні, раді допомогти порадою, приємно й що назви вулиць української. Одного дня все ж мало, щоб скласти якесь враження.
Фішка: Безкоштовний фунікулер, для тих, хто спустився Потьомкінськими сходами.

11/02
Рано вранці стартуємо з Одеси в Румунію. До Білгороду-Дністровського їдемо з мега-колоритним одеситом, далі з україномовної сім’єю, чоловіком, про національність якого ми так і не змогли довідатись (гагауз, татарин, вірмен…?), румуном – рибалкою… Загалом до кордону з Молдовою ми змінили 9 автівок, хоча довго ніде не стояли, автостоп тут ладний. Коли заходили в Молдову, на вулиці вже темнішало. 2 кілометри до молдово-румунської митниці пройшли пішки. Кордон перетинати можна лише транспортом, тому ми вписались в Опель до прикольного хлопця. Він знав лише румунську і молдовську, весь час дуже нервував і купив на кожного пасажира по дві пачки цигарок (більше провозити не можна). В ЄС тютюнові вироби незрівнянно дорожчі, тому вигода з цих пачок і стала оплатою проїзду. В наших паспортах стояли лише болгарські візи. Румунія мала б дати нам 3 дні транзиту, за умови наявності достатніх коштів та квитків на траспорт. З цієї причини я дуже хвилювався, готував відповіді на всі можливі питання… Хвилини очікування паспортів з контролю здавались вічністю… Але паспорти повертають, в них штампи і жодних питань до нас!!! Ми в Румунії! По розбитим дорогам домчали до автовокзалу міста Галац, де виявили, що після сьомої ніяких автобусів в Констанцу немає (на годиннику восьма з гаком)! Йдемо на залізничний вокзал – те саме! Виходу немає, доведеться стопити (а автостоп в Румунії – зовсім ніякий, в них не прийнято допомагати один одному безкоштовно). З четвертої спроби знаходимо людину, що знає англійську – дівчина розповіла як нам дістатись до траси, ще й за маршрутку заплатила (ми не мали де обміняти євро на леї). Стопимо в поганенькому місці, але нас підбирає іспаномовний хлопець на спортивному Мерсі, везе в найближче Бреїлу (це кілометрів 40) і висаджує на виїзді з міста на заправній станції. Дощ, машин мало, ніч, Румунія – всі антиавтостопні умови зібрались докупи. Добре, що я обміняв в того хлопця трохи грошей, бо з тієї заправки нам так і не вдалось поїхати. В маркеті купили поїсти, і «заночували» за столиком в АЗС-ній кав’ярні. Особисто я проспав години дві… Окрема подяка персоналу компанії Rompetrol за гостинність.

12/02
Рано вранці маршруткою доїхали до автовокзалу де оперативно пересіли в Спрінтер до Констанци за €10. Дорогою бачив незліченну кількість електро-вітряків, цілі поля ними заставлені! Пана Герберта Уеллса вони б надихнули на чергову книгу про прибульців, але я не фантаст, тому мене просто вразили – височенні білі пропелери, крутяться повільно, це заворожує…! В дорозі не вдалося нормально поспати, тому коли на автовокзалі Констанці ми зустрілись з Ралукою, єдине чого нам хотілось – це SLEEP! Поспали до обіднього часу і пішли гуляти симпатичним містом. Людей на вулицях мало, центр затишний, море неспокійне і похмуре. В центрі міста бачу пам’ятник вовчиці, що годує Ромула і Рема, засновників славетного Риму. В одному місці на набережній подув такий вітер, що до кожного кроку доводилось окремо готуватись і докладати неабияких зусиль! Хм, мабуть це найсильніший вітер в моєму житті. Сподіваюсь, що він таким і залишиться, бо сильніший вже може мене вкрасти! Після прогулянки завітали в рок-метал-бар. Чудове місце, музика грала якраз та, яку я люблю. Посиділи душевно, побалакали про те, і про се. Я попив німецьке темне пиво і почастувався румунською самогонкою, місцеву назву якої я забув. На вписці на нас чекала вечеря із чудових млинців, з різноманітними домашніми джемами. Смакота! Батьки в Ралуки виявились дуже класними, поспілкувались і з ними. Дуже душевна, домашня вписка!
Фішка: В самому центрі міста встановлено пам’ятник вовчиці, що годує Ромула і Рема, засновників славетного Риму.






13/02
Рано вранці батько Ралуки доставив нас на вокзал, звідки собакою ми доїхати до містечка Мангалія.
Далі стопом до кордону на Daewoo Matiz. Кордон являє собою одну будівлю, в якій нам поставили і румунський виїзний і болгарській в’їздний штампи. Витратили останні леї в Duty Free і застопили румуна на Land Rover`і до Варни. Там зустрілись із нашим вписчиком білорусом Юрієм та його друзями – донеччанином та казахом! Всі вони переїхали до Варни в пошуках кращого життя багато років тому. Тим не менш, між собою спілкуються російською, а в Юрія я навіть розчув білоруський акцент.
З самого початку подорожі я розумів і, що гірше, часто відчував, що взяв з собою недостатньо теплих речей. Але одеські светри не вписувались в мій бюджет, а в Констанці в неділю геть усе було зачинено. Проте у Варні на секонді я купив классного сверта «аж» за 3 леви (15 гривень!).
Вдень Юрій пішов на роботу до першої ночі, і ми залишились гуляти містом самотужки. В першу чергу пішли на пляж. Слід окремо зазначити, що протягом подорожі мене вражало і зачаровувало холодне море. Вітер, хвилі, промені сонця, що ледве пробиваються через хмари… Такого я раніше не бачив, адже на березі моря в несезонний час був лише один раз – Маріуполь у грудні, але тоді було темно і надто похмуро. Отож в цих морських містах я почав розуміти, що надихало і надихає багатьох митців малювати море. Морем можна насолоджувати довго, невідводячи погляду… Море величне!
Обійшовши величезний міський парк, ми поїхали до торгових центрів, попили там кави, повештались магазинами, дочекавшись їх закриття. Але до кінця робочого вечора Юрій лишалось ще кілька годин, тому ми пішки повернулись в центр і повештались вже нічними вулицями. Вразила краса Успенського Собору! Вдень він прекрасний, а в нічному освітленні ще прекрасніший! Внутрішнє оформлення – щось середнє між католицьким та православним.
Фішка: Крамниця "Madness"






14/02
Минулі дні нас дуже втомили, адже крім нон-стоп руху, ми часом спати не скільки треба, а скільки дозволяли обставини. Тому в Варні ми прокинулись дуже пізно, і до траси дістались десь опівдні. Нажаль попередні затримки перекрислили можливості відвідати симпатичні міста Русе та Веліко Тирново, тому їхали ми одразу в Софію. Застопили вантажівку до Шумена, а там застрягли на дві з половиною години… Не пішов в нас болгарський автостоп, який всі нам розхвалювали. Мабуть якоїсь фішки ми не зрозуміли, адже багато драйверів реагували на нас, але ми не розуміли, що їм ще показувати. Коротше після такого тривалого простою на вітряному місці в Марії трохи здали нерви (їй не звично так довго стояти, то для мене справа звична – дві години багато де стояв, та й більше також доводилось). Так що ми здалися і пішли в місто на вокзали. Витрати наші дещо перевищували норму, тому віддали перевагу пізньому, але найдешевшому варіанту – нічний поїзд до Софії за 17 левів (85 гривень). До нього ще був весь вечір, тому трохи прогулялись центром. Нажаль на вокзалах не було камер схову, а з рюкзаками багато не нагуляєшся. Місто затишне, центр симпатично підсвічуєтся зеленим кольором. На провінційному вокзалі сіли десь за три години до відправлення. Марія в'язала, читала і писала, я ж дочитував Денні Кінга і паралельно з цим боровся за тепло: а) при відкритих дверях по всьому залу очікування дме протяг, б) двері старі і без пружин, тобто закриваються лише вручну, в) болгари не мають звички зачиняти за собою двері, а ходили вони часто. Але я не жаліюсь, ця боротьба мене розважала і веселила. Ще був якийсь не дуже талановитий аферист, який намагався випросити в мене спочатку 27, а потім хоча б 10 левів на бензин до Софії, але я запевнив його що зовсім не маю їх грошей (доречі чиста правда, моя совість чиста), і що як він знайде грошове джерело, то хай покличе, бо нам нема на що їжі купити :) . Нарешті прибув наш потяг, який виявився не дуже придатним до сну - восьмимісні сидячі купе. Добре, що в нашому купе було лише двоє сусідів, що дозволило більш менш нормально вмоститись на чотирьох місцях.

15/02
Прибули в Софії, вписались до Стелли, та й пішли містом гуляти. Незважаючи на похмуру погоду з легеньким дощем, враження від столиці виключно позитивні. Мене вразала краса і велич(як внутрішня, так і зовнішня) софійського університету. Для мене було б за честь навчатись в таких стінах! Безперечно найкрасивіший навчальний заклад, з усіх побачених мною. Також грандіозно виглядає Собор Олександра Невського! Слов'янська культура, красива архітектура, приємні люди і європейський порядок. Безперечно я хочу повернутись сюди ще раз і надовше! Ввечері позитивно провели час в барі, де Стелла вчила нас скручувати цигарки (через високі ціни на готові цигарки, молодь купляє собі папір, фільтри, табак і робить своє куриво власноруч). Нажаль дату матчу не перенести, тому вже наступного дня треба їхати в Константинополь. Тож смачно й ситно повечерявши (Стелла чудово готує!) полягали спати.
Фішка: Буза (наголос на "а") - болгарський напій, що смаком нагадує розбавлену водою кашу. Переконав себе, що це смачно і корисно, хоча щодо першого пункту зі мною мало б хто погодився.



16/02
Вийшли на трасу і швидко зупили новенький Ford із російськомовним чоловіком. Швидко й цікаво долетіли з ним за Пловдів. Ми стали за поворотом в Туреччину, він же поїхав далі в Бургас. Нажаль і тут нас чекала невдача, більше двох годин ніхто не спинявся. Не допомогли навіть намальовані заздалегіть таблички «Haskovo» та «Istanbul». Зігрівшись в кав'ярні йдемо до АЗС із фурами, та напрошуємо до далекобійника, який їде в Істанбул із Амстердаму! Через поліцаїв, які стояли далі на шляху, довелось зробити гак через Стару Загору. Адже в разі контролю драйверу довелося б викласти не одну сотню євро (бажаючи швидше дістатись Туреччини, він перевищував нормовану кількість годин за кермом). Доїзджаємо з ним до митниці, домовляємось зустрітись на турецькій стороні і розходимось, нам на різні контролі. Варто зазначити, що в Євросоюзі немає такої вимоги як «перетинати кордон можна лише на транспортному засобі». Болгари не одразу хотіли нас випускати, адже ми не мали в паспорті турецької візи, і в разі її неотримання на турецькій стороні, ми б застрягли на нейтральній території (болгарська віза одноразова, відповідно після виходу з країни ми не мали б можливості повернутись). Але виявилось, що вони ні до чого не чіпляються, а просто хвилюються за нашу долю. Тому, коли турки телефоном запевнили їх, що пустять нас, проблема розвіялась. Хоч це й змусило нас трохи похвилюватись, але все ж піклування про нас було приємним.
Турецька митниця разів в сто більша за болгарську, ще не бачив такої кількості пропускних пунктів! До того ж виявилось, що це лише пасажирська частина, а вантажівки пропускають іншим терміналом, який розташувався десь за пагорбом!
Звісно ж візу нам поставили без питань: українцю, тобто мені, за $30 – мультик на три місяці, росіянці Марії за $20 – мультик на два. Йдемо до місця виїзду фур, вони йдуть одна за одною, але нашого водій все немає… Врешті решт через годину нам набридло його чекати, і ми моментально застопили Сканію до Істанбулу. Водій виявився поліглотом, знав аж 8 мов: турецьку, арабську, перську, туркменську, французьку, німецьку… і не знав англійської! Спілкувались жестами, і це в нас виходило легшее, ніж з попереднім драйвером. Виявилось, що їде він із Ірландії без зупинок вже другу добу, а це 2600 км! Працездатність турків вражає. Недивно, що вони ігнорують правила з обмеження часу руху без сну. Вигідніше заплатити кілька штрафів, але привезти груз на день раніше, тим більше фізичні можливості водіїв дозволяють це. Висадив він нас на околиці 12-мільйонного міста і поїхав далі в Ізміт. Ми ж перейшли на дорогу в місто і застопили мікроавтобус з веселими турками, який керуючись розмовою з нашим вписчиком довіз нас прямо до потрібного будинку! Там ми зустрілись з Ууром, побалакали за чаєм і полягали спати. Стартували із Софії о 07:30, на місці були о 22:30. Насичений день, годі й казати!
Далі буде цікавіше.