Дніпродзержинськ. "Металург".
Примітка. Історичною назвою відвіданого мною міста є Кам’янське. Тому аби не лаятись, називатиму його так. Існує також народна назва Дніпродим, може й вона вам стрінеться у звіті.
До Кам’янського я прибув раннім ранком. Тому весь вільний до двох запланованих матчів час я бродив містом. Кам’янське – велике промислове місто із радянською забудовою післявоєнних років. Тротуари і дороги - розбиті й криві, проте всюди прибрано, і це викликає повагу. Це те, що я люблю в українцях: як би бідно не жили, срати під себе не станемо ніколи. Що мене також здивувало, то це – довжина вулиць. Хоча після прогулянок Маріуполем та Кривим Рогом я мав би здогадатись, що невеличкі на карті, вони можуть виявитись довгими проспектами в житті. Треба бути уважнішим із масштабом мапи. Так чи інакше, а ноги я натрудив на славу. От і зараз, на четвертий день після мандрівки, мені все ще болить в коліні.
З вокзалу я попрямував до стадіону «Перемога», найгарнішого в місті. Збудований він в 1953-1955 рр, і схоже з тих пір нічого на ньому не змінилось. Чудова спортивно-архітектурна пам’ятка. Трибуни в поганенькому стані. Але якщо замінити лави, та трохи підфарбувати будівлі, то можна буде знімати історичне кіно. Вхідна брама є точно такою ж, як і в мінського стадіону "Динамо", тільки в останнього немає статуеток. Зверніть також увагу на силует червоної пики на одній з освітлювальних веж, креатив.
Звідти я поїхав у лівобережну частину міста. З правим берегом вона сполучається семикілометровою магістраллю, що проходить над Дніпром, островами та заплавними луками. Даний транспортний перехід було споруджено в 1996-ому році, і вже зараз він має пошарпаний вигляд та чимало підземних переходів, якими ніхто не користується. На іншому боці Славутича я опиняюсь в доглянутому житловому масивчику. А метою мого заїзду сюди був Тадж-Махал! А то, в парку культури та відпочинку, разом із олдовими дитячими атракціонами знаходиться бетонна копія святині індусів. Що за дичина?!
Повертаюсь на правий берег і йду розвідати дорогу до стадіону «Буревісник», на якому мені належить пробити другий матч дня. Тому про це розповім в окремому звіті
ОСЬ ТУТ.
З «Буревіснику» рушаю до стадіону «Комсомолець», що знаходиться в квартальчику приватних будинків. Нічого в ньому особливого немає, просто по дорозі було.
Ноги мої, втомлені від крокування кривим асфальтом Дніпродиму, бажають відпочинку тож після фотосесії стадіону "Металург" беру паузу на обід. Було трошки за полудень, а я вже немалий кілометраж накрутив… Перепочивши і поживившись крем-супом і салатом, йду шукати незвичну для такого міста пам’ятку - римо-католицький костел св. Миколая. Збудовано його в 1895-1897 рр. з ініціативи поляків, що працювали на Дніпровському металургійному комбінаті. Звісно, з приходом червоної чуми його закрили і почали використовувати не за призначенням. Зараз костел знову діючий.
До речі, вищезгаданий комбінат є входить до десяти об’єктів, які є найбільшими забруднювачами навколишнього середовища в Україні. Роботою людей забезпечує, але поблизу заводу літають помаранчеві хмарки та пахне зовсім не трояндами.
Нарешті приходить час матчу. Вхід на стадіон платний для тих, хто прийшов менш ніж за 45 хвилин до початку і становить 5 гривень.
Стадіон тут існує давно, з 1933 року. Наразі він має дві трибуни вздовж поля і вдосталь місця для розширення при потребі (про це почали задумуватись, коли «Сталь» непогано виступала в першій лізі). Бігових доріжок немає, тож «Металург» - чисто футбольний. Побудова досить простенька, але за доглянутість отримує найвищу оцінку. Загальна місткість – 2684 глядачів плюс vip-ложе, що нагадує кіоск. Гостьовий сектор належить до східної трибуни і стоїть дещо окремо від неї. Якщо ж на стадіон потрапити не вдалось, то кібіцувати можна стоячи на горизонтальних трубах, що підпирають огорожу за північними воротами. Так колись робили фанати Таврії.
Фанати господарів прийшли за кілька хвилин до початку матчу в кількості 32 чоловіків. Банерів при собі не мали. З візуалки лише три прапори. Склад сектору дуже молодий. Репертуар ансамблю складають прості кричалки, які використовуються всіма і всюди та трохи складніші куплети взяті з трибун Дніпра. Слабенько, особливо для міста із 245-тисячним населенням і стабільно існуючим клубом, що має довгу історію. До речі, каракулі на кшталт FCDD в місті зустрічаються частіше ніж FCSD, недивно, що великий клуб із сусіднього міста краде фанатів у Сталі. Хоча чому краде? Самі себе зраджують . Дуже неприємно вразило те, що місцеві фанати вважаючи себе «дзержинцями». Це постійно згадується в зарядах (також є лицьовик «Мы-дзержинцы», але його на цій грі не було). Просто в голові не вкладається, як можна бути такими овочами і не лише ковтати цю назву міста, а ще й пишатися нею. Чи може всі вони й справді мріють стати чекістами…?
Фанатів гостей не було.
«Сталь» часто скаржиться на несправедливе суддівство. То тепер схоже, що арбітр вирішив повернути боржок. Його робота виглядала упередженою. Нападник «Сталі» Станіслав Куліш двічі безуспішно пробивав пенальті: на 2-ій хвилині не зміг переграти воротаря, а на 85-ій запустив шкіряного на 2-3 метри вище поперечини. Справедливо. Крім деяких загострень біля воріт гостей, більше нічого й згадати. Гравці господарів подякували юним чекістам за підтримку. Я ж помчав до таксі, аби встигнути на другий тайм наступної зустрічі…
