Новоград-Волинський. "Авангард". Цей виїзд можна вважати знаковим, адже саме після нього я запалився граундхоппінгом. На жаль, ніяк не можу придумати українську назву цій забаві, бо вищеназване слово зовсім не тішить милозвучністю. Іван Петрович, молодий батько сучасного самбірського фан-руху, кинув мені новину про те, що його клуб гратиме в Новограді-Волинському. Мені було цікаво побачити самбірчан в дії, оцінити аматорський футбол України та відвідати нове місто. Вранці дістаюсь траси і хвилин за п’ять мене підбирає автівка, що їде навіть далі ніж мені треба – в Рівне. Файний початок! Завдяки цьому маю кілька годин на знайомство із містом. Зустрічаю виїзний склад червоно-чорних в кількості двох кібіц. Вони сюди приїхали ще вночі. Крім того, що матч призначили на будній день, то ще й дату кілька разів переносили, тому виїздюків так небагато. Проте, навіть двоє відданих фанів можуть підтримувати клуб не гірше за десятку…ну, скажімо менш відданих та старанних, що хлопці в майбутньому і довели. Новоград-Волинський розбудувався на мальовничих берегах Случа, і навіть самої прогулянки берегами річки буде достатньо аби гарно провести час перед грою. Але ми цим не обмежились і відвідали музей Лесі Українки в її рідному краї. Завжди тепло бачити, як в різних куточках моєї Батьківщини шанують і бережуть історію свого краю. Це правильно, коли невеликі містечка, мають щось суто своє, то це зміцнює зв’язок людини із рідним містом, поїхавши з якого та відчуватиме смуток за домівкою і врешті решт може й повернеться. Це актуально для країни, в якій всі дороги ледь не примусово ведуть до переповненого Києва…



Стадіон «Авангард». (Напевно, ця назва є найпоширенішою в Україні. Особисто у мене це був вже четвертий після Луцьку, Луганську та Ужгороду.) В 2008-ому році його відреставрували, встановили пластикові сидіння, освітлення і відновили бігові доріжки (які вже проросли травою і покривились, тому для уникнення тілесних ушкоджень бігунам варто уважно дивитись під ноги). За власними світлинами нарахував 2354 місця. Загалом нічого особливого. На той момент в місті існувало два клуби: «Авангард» і «Звягель-750» (Звягель – стара назва міста, 750 – його вік). Останній наново відновився після розформування, поспішно заявився на аматорський кубок і ледве встиг набрати гравців на дану гру. Здається саме тому питання дати проведення зустрічі довго висіло в повітрі. У «Самбору» клуб серйозніший, гравці мають базу для тренувань, отримують непогану зарплатню і звісно ж, що найголовніше, краще грають в ногом’яч. Володіючи беззаперечною перевагою гості забили два сухих голи, залишивши ще вісім на домашній матч. Як я й натякав вище, самбірчани вдвох змогли створити команді гідну підтримку. Два голоси були добре чути з різних куточків поля. Добре різноманіття зарядів і якість їх виконання. П’ять з плюсом. До речі, їздити на виїзд малим складом нічим не гірше за масове вторгнення в місто. Чим менше людей на гостьовому, тим крутіше вони фанатітимуть. В майбутньому на мене чекає незабутній виїзд до Миколаєва, де нас було шестеро (з урахуванням маленького хлопчика та чувака, який погано знав заряди). Так-от, коли ти розумієш, що твій голос складає чверть всієї підтримки, то це ого-го як мотивує зривати голос! Ну, але це я відволікся. У господарів організованої підтримку не було, та й звичайні глядачі досить тихо себе поводили. Приємно відзначити те, що незважаючи на безнадійну гру звягельців, місцеві не полишали трибуни до фінального свистка і терпляче дивились футбол. Хоча може то їм так сподобалась гра «Самбора». Чудовий день.

Червень 2011. Подорож на Північ. Східна Пруссія, Санкт-Петербург, Карелія, Мурманськ, Баренцеве море.

Передісторія в цієї подорожі досить заплутана. Після відмови у естонській візі і відповідно відміни подорожі в Литву-Латвію-Естонію, у мене з моїм луганським другом Ігорем виникла ідея поїхати в Карелію та за полярне коло в Мурманськ, до цього відвідавши Калінінградську область, яка була і в першому плані. Впродовж подорожі регулярно робив записи в свій мандрівний щоденник, тому й звіт буде поділено на дні. Ціни приводитиму в російській валюті, курс 100 рублів=28 гривень.
На шосте червня мали квитки на літак із Шереметьєво в Калінінград.Отож перший check-point – це російська столиця...

День перший. 04/06/2011
Прокинувся о 05:30, але вирішив ще дві години подрімати, а коли все ж таки встав із ліжка, то певний час думав поїхати автобусом, але то мені лише зпросоння така дурниця до голови могла прийти. Закидую рюкзак на спину і вперед на трасу! Чотирма автівками дістаюсь кородону і перетинаю його. Останній водій-молдаван потішив спогадами зі свого шаленого дитинства. Особливо сподобалась розповідь про те, як він курок вчив плавати, та так що штук двадцять втопив. Від кордону пролетів ще 250 км в Калузьку область. Надворі почало темнішати, тому пішов до лісочку і розбив намет, залишивши на наступний день близько 300 км шляху.

День другий. 05/06/2011
Дуже приємно прокидаюсь під дзвінкі співи пташок, повертаюсь на трасу і двома машинами долітаю до Південного Бутово, звідки, використавши чотири лінії метрополітену, таксі і тролейбус нарешті знаходжу Ігоря, його рідних і шашлики. Тамтешнє метро уявилось мені як конвеєр, що везе людей на їхні роботи вранці і повертає в бетонні клітки ввечері, система… В Києві такого порівняння не виникає, все ж лише три лінії маємо, хоча суть та сама. Заночував на вписці у правого хлопця Данила.

День третій. 06/06/2011
Зустрічіємось з Ігорем, їдемо в аеропорт, і запхавши більшу частину речей в один рюкзак (економія!) сідаємо в літак. Пілоти Роберт і Каміль успішно доставили нас в Калінінград. Вписались у молодої сім’ї в центрі міста і пішли гуляти Кьонігсбергом, колишнім центром Західної Прусії, привласненої собі після війни радянським союзом.

Місто охайне, прибране і незважаючи на сірі панельні житлові будинки, що оточують центр, дуже затишне. Місцевий люд цивілізований, одягнуті стильно, не пригадую щоб нам траплялись якісь бомжі чи гопніки. Все ж європейське оточення грає свою роль, адже місцеві дуже легко відкривають собі візи і їздять в Європу ледве не за покупками. Для них це навіть дешевше ніж літати в основну частину своєї країни.

День четвертий. 07/06/2011
Добряче виспались, поснідали, випрали речі… коротше в місто вийшли лише по обіді. Пройшлися Литовським валом, оглянувши оборонні споруди міста. Будівлі з темно-багряної цегли виглядають дуже симпатично і автентично. Проте ми так і не знайшли бодай якогось колоритного мікрорайончику; нечисленні залишки Західної Прусії стоять поодинці. Також відвідали матч місцевої Балтики із астраханським Волгарем. Нічого особливого, та й фанатів у Калінінграді чи то немає, чи то вони ігнорували гру. Варто зазначити, що це був другий матч Волгаря, який відвідав Ігор (до цього він пробив московський матч астраханців із Торпедо). Забігаючи наперед, скажу, що ми відвідали ще один матч клубу з Волги. От так, а мені казав, що за Зорю катає :)

День п’ятий. 08/06/2011
Ранковою електричкою доїхали до міста Балтійськ.
Звідти паромом переправились на Балтійську косу. Незважаючи на невтішний прогноз погоди, до восьмої вечора було дуже спекотно, і ми файно відпочивали на морі (хоча водичка не така як в Криму), встигли обгоріти (особливо я). Ну а о восьмій хвилин за 15 чисто небо затягнуло хмарами, і почалась сильна злива, ледве до намету добігли! Не дарма нам казали: «Якщо вам не подобається погода в Калінінграді, почекайте 15 хвилин».

День шостий. 09/06/2011
На відміну від вчорашнього, цей ранок був прохолодним. Вирішили відвідати якесь інше місто на березі Балтійського моря. Тим самим паромом повернулись в Балтійськ і автобусом доїхали до міста Свєтлогорск – щось накшталт місцевої Ялти, найкрутіший курорт області.

Символ міста - водолікарня.


Дуже довго йшли берегом не знаходячи нормальної галявинки для намету, і от нам нарешті пощастило – Ігор знайшов чудове місці на пагорбі, з видом на море і дерев’яним столиком і лавами! Облаштувались, приготували каші з «тушонкою», і сховались в наметі від дощу.

День сьомий. 10/06/2011
На жаль, погода так і не дозволила нам випробувати місцевий автостоп, все ж гроші в кишені були, а під дощем стояти на трасі – сумнівне задоволення. Отож повернулись в Кьонігсберг автобусом, де весь залишок дня провели на вписці. День відпочинку, зборів і пресування всіх речей в один рюкзак (економія на оплаті багажу, fuck the system! :) ).

Дні восьмий-дванадцятий. 11-15/06/2011
Наш рейс затримали на дві з половиною години, але все одно гріх жалітися, досить дешево політали. За перший переліт заплатили по 1000 руб., за другий – 1800 руб. В Санкт-Петербурзі нас зустріли друзі Ігоря, в яких ми файно гостювали наступні п'ять днів! В перший день гуляли містом до світанку…якщо це можна так назвати. Білі ночі ми побачили вперше, і це явище нас звісно вразило! Важко було звикнути до того, що вночі не темно. Хоча ми до цього так і не звикли до кінця подорожі. Склалось враження, що вночі людей на вулицях Петрограду більше ніж вдень, хоча можливо так воно і є, все місто гуде і гуляє!
Звичайно ж не могли не відвідати матч Зеніту та Ростову. Незважаючи на слабкість суперника, стадіон заповнився майже повністю, підтримка в господарів на рівні. Хоч і не надто вони старались і не зривали голос, але все ж різноманіття зарядів і пісень в них пристойне.

Один день ми виділили на сусіднє місто Петергоф, де розташовано шикарний парково-фонтанний комплекс часів російської імперії. Зовнішньо дуже сподобалось: найрізноманітніші фонтани, композиції з квітів, статуї. Але з іншого боку, поки цар тут шикував, то на його землях простий люд ледве їжу собі здобував... Імперія.

День тринадцятий. 16/06/2011
Ранковою електричкою переїхали із Санкт-Петербургу до Виборгу. Спершу планували залишитись тут на вписці, але передумали, і не помилились – місто хоч і цікаве, але дуже компактне. Оглянули символ і гордість міста – старезний замок, якому вже понад 700 літ. Після того повештались вуличками міста, милуючись шведською та фінською архітектурою. Навіть скандинавські мови почули. І якби не володька на центральній площі, то важко було б повірити, що місто російське.

Після короткого перепочинку і відправки листівки додому, вертаємось на вокзал, звідки дизелем їдемо до селища Хійтола. Зайнявши віп-місця в кінці вагону, милувались і дивувались красі та багатству карельської природи, що проминала за вікном. Якщо в нашому краї в сосновому лісі крім самих сосен нічого не росте, то тут, завдячуючи високій вологості і дощам, ліс стоїть непрохідною зеленою стіною! Також помітили якою мінливою стала погода (і це після не нестабільного Петербургу!), скільки разів починався і припинявся дощ важко й злічити. Прибуваємо на кінцеву станцію, де після перевірки документів прикордонниками, помічаємо, що номер нашого дизелю: 1488! Нажаль машиніст вирішив не палитись і швидко поїхав в невідомому напрямку, тож зфотографувати не встигли. Вперше за подорож починаємо стопити, і досить швидко нас підвозить УАЗ на кілька кілометрів. Асфальт закінчується і переходить в ґрунтову дорогу. В такому колоритному місці ловимо Ford до Лахденпох’я (карельські назви не відмінюються). Поповнивши запаси провізії хлібом і водою рушаємо далі: пожежник на Мерсі до Сортавала, з яким ми відчули невагомість, турбулентність і проходження звукового бар’єру на відрізку, де б сам Михайло Шумахер повільніше їхав :) Доїхавши ще трохи до Хелюля шукаємо місце для намету, бо все ж втомились, а трафік в пізній час зовсім послаб. Але на щастя місця ми не знаходимо, повертаємось на дорогу і стопимо Газель до Рускела! А ми ж саме туди і тримали курс! Із задоволенням пролітаємо останні кілометри і виходимо на повороті до мармурових кар’єрів і бадьоро доходимо до них. Скориставшись порадою охоронця, йдемо до неосновного кар’єру, де знаходимо пречудову галявину на мальовничому березі, готуємо вечерю на вогнищі і лягаємо спати! Хтось проіснував цей день сидячи за телевізором/комп'ютером/пивом, а ми його ПРОЖИЛИ!

День чотирнадцятий. 17/06/2011
Файна погода, мальовниче місце і безтурботний настрій посприяли тому, що ми лишились на березі на весь день. Палили вогнище, готували на нім їжу, плавали в кришталево чистій воді озера і палицями полювали на раків, які виявились значно прудкішими ніж ми гадали. Ввечері наш спокій потурбувала компанія, яка приїхала з Пітеру на вихідні. Проте натомість ми отримали вудку, тож я вперше за три-чотири роки порибалив, згадав дитинство. В цій компанії знайшовши колишній стопщик, який за радянських часів поїхав з Казахстану в пошуках кращої долі, і знайшов її аж в Петербурзі, де й лишився до сьогоднішніх днів.
Білі ночі тут значно світліші ніж в Пітері, хоча ми не так і далеко від'їхали. Близько першої ночі настали сутінки, які тривали до третьої. Казкове явище!
На світанку на нашу галявину приперлась велика група туристів, тіл двадцять. Хоч спокій з тишею втекли кудись за обрій, ми все ж полягали спати о четвертій ранку і в підсумку непогано виспались, незважаючи на ранкову метушню на галявині.

День п’ятнадцятий. 18/06/2011
Зранку пішли оглядати мармуровий кар’єр, котрий сповна виправдав очікування. Дуже красиве і незвичне місце!

Повернувшись на галявину, познайомились із тими туристами, і отримали від них трохи цікавої інформації про Карелію, Уфу і Казахстан.

День шістнадцятий. 19/06/2011
Знялися з місця, яке стало нам майже рідним. Відвідали невеличкі, але дуже гарні рівнинні водоспаду біля Рускеали, після того застопили ВАЗ-2106 одразу до Петрозаводську! Водій Слава дуже симпатизував ідеям автостопу, багато розповідав про місцеву природу та життя. Заїхали на його дачу на березі Ведлозера, звідки човном дістались риболовної сітки, в яку потрапило більше десятка непоганих рибин. Варто зазначити, що в місцевих прийнято відпускати рибу, якщо вона молода і звісно досі жива.
Повільно, але цікаво доїхали до Петрозаводську, прямо під дім, де на нас чекала вписка.

День сімнадцятий. 20/06/2011
Білі ночі зовсім зтерли наше відчуття часу, тому спати лягли о четвертій ранку, а прокинулись опівдні. Такий режим став для нас звичним на весь лишившийся час подорожі. Погода дещо зіпсувалась, день присвятили прогулянці містом, яке нічим особливим не здивувало. Типова російсько-радянська архітектура, декуди нагадує петербурзьку, але в значно меншому масштабі. Найцікавішою частиною міста є набережна з різними цікавими і часом іноді металевими скульптурами.

День вісімнадцятий. 21/06/2011
З поганенької позиції врешті решт стопимо молоду пару на Opel Vectra з покрученим кузовом. Драйвер хвилювався аби авто не розвалилось під нашої вагою, але все обійшлось і ми вийшли біля Кондопога, звідки нас підібрав водій Віктор на пікапі. Їхати нам треба було небагато, всього кілометрів 30 до повороту на водоспад Ківач, але Віктор запросив нас в гості до свого будинку в селищі Гірвас, що далі по трасі. Вирішальним аргументом стала сауна! :) Приїхали, пообідали, і отримали ровери, на яких об’їздили селище: подивились ГЕС і помилувались колоритними карельськими будиночками. Повернулись і пішли в сауну! Який то кайф був, словами не передати. Посидівши за чаєм з гостинним подруж’ям і послухавши багато цікавих розповідей про тутешню природу, повертаємось до повороту на Ківач, де зустрічаємо земляків: група бекпекерів із двох похмурих чолов’яг та чотирьох дівчат. До водоспаду і назад нас підкинув дивакуватий п’яний чувак. Недоумок, чесно кажучи, хоча зневажаючи його, паралельно ми ще й нареготались неслабо. Сам же водоспад дуже сподобався: два пороги загальною висотою 19 метрів, і бурхливий потік води. Краса!

Виходимо на трасу, стопимо «Ниву» з позитивними охоронцями до Гірвасу. Трафік суттєво послабшав, але коли ми вже почали думати про ночівлю, нам зупинився BMW 318i із молодим підводником до самого Мурманську! Оце вдача!

День дев’ятнадцятий. 22/06/2011
В білу ніч їхати класно, адже все світло, і диких звірів можна побачити заздалегідь (а вони тут люблять вибігати на трасу), і природу роздивитись. Коли їдеш кілька сотень кілометрів дорогою, оточеною деревами, без яких небудь поворотів в інші міста, без АЗС, то це своєрідним чином вражає і змушує поважати ті місця за їх суворість! Доїхали до Мурманську буквально на останній краплинах палива (водій не мав грошей, бо його добряче обскубли в Петербурзі за перевищення швидкості), вписались до місцевих каучсерферів Паші і Гулі і вирубились спати рівно опівдні. Прокинулись о шостій вечора, пішли в місто. Відвідали гору-меморіал «Альоша», звідки відкрився чудовий вид на все місто: панельні житлові будинки освічуються сонцем, а понад ними нависає сіре хмарне небо. Ще раніше помітили, що на півночі здається наче небо нижче ніж вдома. Так от в Мурманську ми зрозуміли, що насправді нам це не здається, так воно і є! Повертаємось в центр. Світло, як удень, а на вулицях нікого немає, а все тому, що на годиннику 23:30! В червні-липні сонце тут навіть не сідає за обрій, а 22 червня – це якраз найдовший день.

День двадцятий. 23/06/2011
Релакс. Сходили на футбол. Місцевий «Сєвєр» програв тверській «Волзі» 0:3. Нічого особливого. Після того повертались центром міста і повернулись на вписку, щоб відпочити перед наступною частииною подорожі.

День двадцять перший. 24/06/2011
Оскільки Мурманськ знаходиться з заливі, то Баренцеве море ми там побачити не могли. Більшість же міст, що стоять на самому березі, закриті для простих смертних через знаходження там військового флоту. Тому нам порадили з’їздити в селище Теріберка, що в 120 кілометрах від міста. Двома автівками достопили туди. Перший водій був дуже схожий на Кварцяного, а другий на Гамулу :) Начебто і недалеко ми від’їхали від Мурманську а природа змінилась кардинально: з низькорослого лісу на кам’яну пустелю, тундру! Дерев ніяких немає, найбільші рослини – хвойники не вищі за гомілку, подекуди сніг лежить. А вам слабо зліпити сніжку з природного снігу в червні? Наш драйвер вписав нас в пустуючий будиночок, де ми дуже комфортно розмістились. Поїли. Сходили змочити ноги в Баренцевому морі (тільки ступаєш у ту крижану воду, як ноги хапає судома!), пограли в шахі і поснули.

День двадцять другий. 25/06/2011
Сходили вздовж берегу в пошуку живописних місць, але через будівництво дороги до якогось нового об’єкту «Газпрому» недоторканої природи ми так і не знайшли. Проте обід на скелястому березі моря північніше якого тільки Льодовитий океан – це все таки незабутні враження! Ввечері повернулись в Мурманськ.

День двадцять третій. 26/06/2011
Виспались, поїли, зібрали речі і ввечері вийшли на трасу. Двома машинами дістались до повороту на Апатіти, звідки нас підібрала «Газель» із цікавим водієм. Повільно проїхали 400 кілометрів до повороту на Кемь, де вийшовши о 3:15, під дощем поставили намет і полягали спати.

День двадцять четвертий. 27/06/2011
Дощ не припинився, але це не завадило нам застопили петрозаводців, що їхали в Кемь заробляти на ремонті квартири. Один з них виявився одеситом, і спитав чи ми не «Бандери», і розказав, що особисто знав одного «Бандеру»… М-да. Кемь виявилась витягнутим вздовж берегу провінційним містечком із цікавими дерев’яними будиночками на околиці. Їдемо далі до селища Рабочеостровськ, звідки ходять катери на Соловецькі острови. Коштують вони немало, а гроші в нас вже скінчились. Тому мали надію вписатись в ранковий човен, що перевозить монахів. В пошуках людини, яка могла б нам в цьому допомогти, знаходимо «подворье», в якому є хостел для численних туристів. Вписуємось туди аби погрітись і подрімати. Там же знайомимось з цікавим хлопцем, який подорожує святими місцями автостопом, з наметом і рюкзаком більшим ніж він сам.
Загалом я уявляв Соловки як місце шанування пам’яті людей, що померли там, заслані проводити десятки років в безнадійній самотності. Наприклад чого тільки варта історія останнього гетьмана України Петра Калнишевського. Але влада федерації не бажає афішувати чорну правду зі своєї історії, тому Соловки нині позиціонуються як святе місце, куди з’їзджаються тисячі й тисячі туристів… Святе місце на кістках… Бажання вписуватись на катер зникло і ми вирішуємо повертатись додому наступного дня.

1. Магазин в Кемі 2. Хостел в "подворье" 3. Біле море

День двадцять п’ятий. 28/06/2011
Автобусом і автівкою, що пробила колесо на нашому короткому шляху, дістаємось петербурзької траси, звідки стопимо стареньку Toyota Corolla, що їде аж за Пітер в місто Івангород! Ігор швиденько маякує своїм знайомим із естонської Нарви, яким до Іваногороду пішки йти всього нічого. Але вони не відповідають, тому вирішуємо їхати тільки до Петербургу. Водій виявився не дуже балакучим. Їхали швидко, тому о третій ночі вийшли за Гатчиною, де стопити значно легше ніж під великим містом.

День двадцять шостий. 29/06/2011
Далі із узбеками проїжджаємо кілометрів сто до міста Луга, де застрягаємо на більше ніж 5 годин! Але не втрачаємо надії і після кількох змін позиції ловимо авто до Пскову, звідти УАЗ із фанатом Зеніту до прикордонного міста Невель. Звідти дістаємось Вітебську, де нас накриває дощем. Вирішуємо припинити "нон-стоп автостоп", ставимо намет в тому місці, де Ігор вже двічі ночував раніше. Доля!

День двадцять сьомий. Останній. 30/06/2011
За всю подорож ми так і не застопили жодної фури. Можливо причина в тому, що нас двоє, а сидяче місце в кабіні одне… Тим не менше на автостоп нам гріх жалітись, адже крім проклятого місця біля Лугів ми ніде не застягали надовго. Біля Вітебську ми таки ловимо фуру, і не одну а дві! Білорусу їдуть в парі за фруктами в Грецію і ми розділяємось по одному на машину. Цікаво побалакавши зі своїми водіями доїхали до Гомелю, до кордону змінюємо ще три локальних авто, і от: МИ В УКРАЇНІ!!! Як же приємно бачити жовто-блакитний стяг! Відчуваю такий дужий прилив любові до Батьківщини, це завжди так тепло – повертатись додому!

Від кордону ловимо мікроавтобус повний білорусок: від молодих дівчат до стареньких жіночок. Колоритна компанія їде на море із чоловіком-драйвером. Схоже, що вони не тямили куди їхати після Чернігова, тому ми їм підказали, що найближче море в Одесі. Туди вони й поїхали, висадивши нас на трасі під Києвом, звідки останні кілька кілометрів до заміського будинку ми доїхали звісно ж автостопом :)

ПС 1. Більша частина фото знята Ігорем, так що копірайт питати в нього :)