Як тільки я дізнався, що у вихідні мені нічим займатись, на питання "а куди ж поїхати?" відповідь знайшлась iшвидко – Брест, звідти через Білорусь повернутись додому автостопом.
Уїк-енд розпочинається в п'ятницу ввечері, тому ніч на суботу використовую з користю: поїзд Київ-Ковель. З Ковеля мав два шляхи в Брест: двома дизеліями із пересадкою в селі Заболоття, або ж автостоп. Перший варіант явно програвав, бо через непродуманий розклад, я мав би прочекати більше ніж дві години в тому селі, і в підсумку приїхали в Брест лише о третій! Тому о 9:30 я вийшов за місто і почав стопити. За 5 хвилин зупинив Audi 80 з білоруськими номерами! Але нажаль чоловік з жінкою їхали лише до міста Ратне на ринок. Але все одно непогано, через 40 хвилин ми були вже там. Швидко продовжую своє просування - стоплю старенький мікробус Volkswagen LT 45 з файним волинякою, який їде в Білорусь! Незважаючи на свій пенсіонний вік, Фолькс їхав впевнено і швидко, до кордону долетіли за 20 хвилин. На митниці вільно, водій з собою ніякого вантажу не мав. Лише митнику не сподобалась моя затерта і косо наклеєна фотографія в паспорті («Сам клеїв?»), але нащастя я мав з собою закордонний паспорт, а там вже нема до чого причепитись, отож чувак лишився без шансів на хабар. Волиняка їхав в місто Кобрин, тому я вийшов на перехресті Ковель-Маларіта-Кобрин-Брест, до міста ще 40 км. Позиція добра, але не встиг я й десяти хвилин простояти, як почався дощ. Хотів було сховатись в лісі, але там мене одразу ж почали їсти велетеньські білоруські комарі! До того ж дощ потроху переріс у зливу, тому я перебіг на автобусну зупинку, що стояла осторонь від дороги, тому стопити з неї було неможливо. Там я і простояв півтори години, чекаючи коли з неба перестане лити, і проводжаючи поглядом машини, що могли б мене довезти до Бресту.
Нарешті о першій я вийшов на дорогу і зупинив Спринтер до Бресту. Вийшов на околиці міста. поблукав по прикордонних сервісах в пошуках обміну валют, і не знайшовши його , пішов до Брестської фортеці, що знаходилась неподалік. На території розташована церква, обеліск, пам'ятник героям (ніколи в житті не бачив такої величезної голови, наче і звичайний пам'ятник радянського стилю, але на мене він справив якесь незрозуміло-шокуюче враження...), вічний вогонь, і трохи військової техніки. Вся територія добре доглянута, що й не дивно – Лукашенко любить чистоту. В фортеці зайшов до сувенірного магазину. З собою мав лише гривні, але продавщиця погодилась продати мені кілька магнітиків за наші гроші, попередивши, що це секретна інформація, адже за таку дію на нас обох мали б накласти штраф в розмірі 400 долярів! Чесно кажучи, фортеця сильного враження не справила, все таки я очікував більше сподівався побачити класну захисну споруду, аніж меморіал, а вийшло навпаки.
Від фортеці рушив в напрямку центру місту, де пройшовся пішохідною вулицею до "Брэскага чыгуначнага вакзала". Все дуже симпатично, часом нагадує Польщу. Нагулявшись центром скільки мені хотілось я подивився на годинник - а там лише 16:00. Отож я підживився хлібом із сиром, сів на тролейбус, який транспортував мене до околиці міста, перечекав дощ, доїхав іншим тролейбусом вже на саму трасу і почав стопити плануючи доїхати до будь якого іншого міста, де в хостелі або ж на вокзалі перечекати ніч. Близько години без результату і от нарешті новенький Ford Transit аж до...Бобруйську! Це близько 400 км! Водій Володимир їхав із Гамбургу, де купив собі цей бусик, у супроводі друга (теж Володимира) на Audi 100.
Під музику і обмін цікавою інформацією ми впевнено просувались трасою. Дорога в них позаду була довгою, тож за 150 км до дому їхні організми стали потребували енергетику, а оскільки з грошей в них лишились лише євро, то пригостив їх я. "Этот, как его...Бйорн" (с)
В Бобруйську були о 23-ій, на вулицях нікого немає. Шукати дешевий хостел в такий час було вже пізно, тому залишався єдиний варіант - піти дрімати в залі очікування вокзалу. Бобруйськ - райцентр, вокзал невеличкий, але зал очікування пристойний, з цілодобовою торговою лавкою, відеоспостереженням і міліцією, тож боятись нічого. Після того, як я "пропустив" третій поїзд, міліціянт вирішив поцікавитись чого я тут сиджу. На мою чесну розповідь він відреагував чи то скептично, чи то здивовано, нагадав, що більше трьох діб в країні я знаходитись не маю права, порекомендував дивитись за речами і пішов далі охороняти спокій громадян. Нажаль на металевих стільчиках спати геть незручно, тому дрімав по 20-30 хвилин, постійно прокидаючись. У підсумку вийшло не більше двох з половиною годин... На світанку о четвертій ранку, я вирушив у місто, попередньо заправившись тим же "Бйорном» (користуюсь цією хімією в крайніх випадках, коли треба протриматись тривалий час без сну, а вам раджу висипатись і не опускатись до цього лайна). Оскільки нормально поспати мені не вдалось, я вирішив оглянути місто і одразу вертатись додому. Пройшовся центром, побачив місцевий стадіон, пам'ятник бобру і величезну льодову "Бобруйськ-Арену" (бацька любить хокей, до того ж Білорусь готується приймати чемпіонат світу в 2014-ому році, тому ці арені ростути як гриби по всій країні).
Дійшов на край міста, переодягнувся в кущах, і тільки-но вийшов на трасу, як мені вперше вдався "самостоп", тобто я нікого не просив, а мені зупинились. Хлопець Андрій на Мерсі 2001-ого року запропонував підкинути до Жлобіну. За короткий час (їхали 60 км) він встиг розказати мені багато цікавого про життя в Білорусі. Про те, як можно працювати на металургічному комбінаті обробляючи якісь прути, потім відкрити кілька ремонт мобільних телефонів і так заробити на квартиру в Мінську за 40000$. Все таки можливо в Білорусі мати власний бізнес. Обмінявшись контактами ми попрощались біля повороту на колишню радянську (а зараз просто білоруську) столицю м'яких іграшок. Я пішов до дорожньої кав’ярні зігрітись чаєм (все таки о 6:30 не так вже й тепло), після чого зупинив Audi 100 на 30 кілометрів по трасі. Далі до гомельської окружною мене підвіз дядько на Volkswagen Touran. Ідея подорожей автостопом йому не дуже подобалась, але вдалої дороги додому він мені побажав щиро. І от я під Гомелем, пишу смс-ку про те, що в Білорусі автостоп казковий, після чого...На гомельській окружній я провів майже 5 годин! Повно локальних машин, зовсім ніхто не бере, більшу частину окружної пройшов пішки, натерши ноги і згорівши під сонцем (як на морі був). Кілометрів 7 проїхав на Nissan Serena, ще кілометри півтора на Mitsubishi Colt (за кермом дівчина), після чого нарешті спіймав Opel Vectra з якимись місцевими ВДВ-шниками, що їхали під кордон на риболовлю. Під шалене гупання дешевих динаміків і з відкритими вікнами доїхали до митниці. Пішки перетинати кордон - сама радість, ніяких черг! Перед в'їздом в Україну довжелезний ряд фур.
Перетинаю кордон і стаю за митницею, машини з’являються нечасто, ще й майже всі з пасажирами, тож мене ніхто не бере. Після подолання 20км пішки за день, ноги мої звісно ж втомились, тому в перервах між спробами когось зупинити сідав на рюкзак. Аж от з'являється фура, що зупиняється десь в 200м переді мною, водій виходить, балакає по телефону, сідає в кабіну і стартує. Мені вже не те що вставати, а ще й руку підіймати лінь, все одно як захоче підвезти, то зупиниться. І він зупиняється! Новенький DAF XF 380. Нажаль не до Києва, а лише до Чернігова, але шофер виявився дуже цікавим. Їхали повільно, тож більш ніж за годину водій встиг багато розповісти про реалії вантажних перевезень. Сам він перевозив 20 тон металочерепиці з Хельсінкі. І ось ми під'їхали до Чернігова, я вирішую відмовитись від виходу на окружній (по-перше мені хотілось хоча б ненадовго зазирнути в одне з моїх улюблених міст, по-друге після Гомелю, я був ображений на всі окружні дороги світу :) ). Пройшовся містом, вийшов на трасу, під'їхав маршруткою до більш менш нормальної позиції, хвилин за 20 зупинив ВАЗ 2106 до Києва. Добре, що машина в нормальному стані, їхали зі швидкістю 100км/год, знижуючи швидкість лише в населених пунктах. Отже за 1 год 45 хв ми доїхали до м.Лісової, з якої я вже дістався додому залишивши позаду майже 1000 км.
Немає коментарів:
Дописати коментар