Важко було встриматись і не поїхати куди-небудь в травневі свята! Отож спершу я склав для себе такий план: Київ-Хмельницький-Кіровоград-Київ. Таким чином я міг би відвідати два нових обласних центри з шести, що мені лишились. Але мої плани в останній момент змінились завдяки Ігореві, який в ці ж дні буде на виїзді в Одесі, звідки планує поїхати в Молдову. Тож ми вирішили об’єднатись і відвідати нову країну разом.
В суботу прокинувся о 4:30, і о 7:30 почав стопити біля посту ДАІ в житомирському напрямку. Трафік насичений, але перша машина зупиняється лише через півгодини. ГАЗ-24 з двома хлопцями, що їдуть на вихідні в рідний Хмільник. Приймаю рішення доїхати з ними до Житомира. По дорозі підбирали подорожніх за гроші, я ж приємно дивував хлопців своїми планами, і питань про оплату проїзду звісно ж не було. Вже на житомирській окружній вони зупинились перекусити і пригостили мене біляшем (я пишу зараз ці слова, значить він виявився нормальним :) ). Щиро побажавши одне одному всього найкращого, наші дороги розійшлись на виїзді з Житомира в сторону Вінниці. З того місця я пройшовся пішки в місто, двома маршрутками дістався початку хмельницької траси, де за 5 хвилин застопив Ладу 112 до Чуднова. Трохи не порозумівся з драйвером, тому вийшов в самому центрі міста. Довелось трошки погулятись на край містечка. Ну й нічого, погода чудова, місто охайне ще й розташоване на мальовничих скелястих берегах невеличкої річечки.
Досить швидко зупинив Skoda Superb до наступного міста - Любара. Звідти знову ж хвилин за 5 зупинив вантажний Sprinter до Хмельницького. Водій їхав з Києва до свого Тернополя, але заїзджав і до Хмельницького, щоб завезти київський торт своїй дружині. Дорогу він знав погано, тож я взяв на себе роль штурмана, хоча й орієнтуючись за знаками можна було б впевнено доїхати. Таким чином о 14:30 я був у колишньому Проскурові. Зрозумівши, що встигну в цей же день доїхати до Вінниці, зателефонував знайомому фанату Ниви, вирішивши питання ночівлі.
На місто виділив дві години. Перетнув його в двох напрямках, зазирнув на стадіон «Поділля», який якраз приймав регбійний матч між місцевою та львівською командами… Місто більше славиться промисловістю, ніж історією, тож видатних місць в ньому не знайти, але все одно сподобалось своїм затишком і чистотою. В Хмельницькому є цікавий пам’ятник жертвам Афганістану, але нажаль не знав де він є, а «на удачу» натрапити на нього не вдалось. У нас в країни я звик бачити гарні вокзали, але тут він виявився просто жахливим…
Пішки вийшов на край міста, але постопивши хвилин 20 зрозумів, що позиція погана, тому маршруткою під’їхав до початку траси на Вінницю. Стояв годину, протягом якої перечекав дощ (до якого я був готовий – мав дощовик). Мокрого пасажира водіям брати не хотілось, так що поїхав я лише коли небо перестало лити. ВАЗ 2106 до найближчого міста Меджибожа. Всього навсього 25 км, але після години на місці і це було непогано. В самому Меджибожі є гарний замок, але про нього я дізнався лише в Одесі від Джафи, та й все’дно не мав би на нього часу, бо треба було встигнути у Вінницю до темряви. Лишаюсь на трасі і за 15 хвилин зупиняю вантажний Volskwagen Transporter до кінцевого пункту, і о 19:30 прибуваю туди. І тут почалась комедія. Все розписувати довго, суть в тому, що через непорозуміння і проблеми з мобільним зв’язком місцевого фаната Крави, мені довелось проїхати вінницьким трамваєм в інший кінець міста, і повернутись так само назад. Врешті решт, пізнім вечором ми зустрітись і пішли ночувати. Побалакали про автостоп (а Крава в скрутні часи так катається на виїздні матчі Ниви), про футбол, та й спати полягали. Дякую Краві за вписку і суп, і також Андрієві за те, що зконтактував нас!
Прокинувся о п’ятій ранку. О сьомій дістався траси на Умань. Трафік вранці святкового дня був ніяким, за 35 хвилин зупиняю старенький Opel Omega до Немирова. По дорозі ще й завезли іншого пасажира в Вороновицю. За півгодини я виходжу перед горілчаним містом. Здалеку бачу красиві церкви міста, погода прекрасна, душа просто співає! І навіть той факт, що мені довелось обійти все місто по окружній і поїхати далі лише через півтори години, мене аж ніяк не засмутив! Пройшовши всі повороти на Могилів-Подільський і Ямпіль, я став на дорозі яка вела тільки на Умань, і нарешті зупинив КАМАЗ за Гайсин. Хоч я й знав яке це сумнівне задоволення в ньому їздити, я все одно зрадів можливості проїхатись в легендарній машині. Їхали з середньою швидкістю близько 50 км/год , літаючи по кабіні на кожній нерівності. Ще й спекотно в ньому страшенно, не уявляю як в такій кабіні можна проїхати більше години. На щастя, якраз коли мене задовбав такий комфорт, я вийшов серед траси біля повороту на с.Михайлівське. Місце особливої надії не давало, дуже швидкісне, але мені пощастило! Одразу ж я спіймав Opel Combi на трасу Київ-Одеса! Чоловік з Франківську їхав відпочивати в Євпаторію. У фургоні він собі влаштував суцільне спальне місце, каже, що так і ночує, економлячи на проживанні в готелях. Добряче з ним балакали про українців, що живуть на території колишньої Югославії, зокрема виявляється, що в сербському місті Суботіца дуже багато українців, що переїхали туди ще за часів Австро-Угорщини. Сам же водій народився в Сибіру, куди було виселено його батьків, але в дитинстві він повернувся на рідні землі. Мови спершу не знав, тож в школі нічого не розумів, ще й всі обзивали «москалем», але з часом відновив своє «українство». Їхалось добре і цікаво, але десь під Уманню його стало глючити, мабуть через недосипання. Спілкування з його боку припинилось, та ще й мене дуже насторожило, що він двічі не побачив АЗС з відстані метрів 50. Доїхали до його повороти на Миколаїв, я побажав йому щасливої дороги, сподіваючись, що десь по дорозі він таки стане подрімати…Нікуди не відходячи, одразу зупинив Daewoo Sens до самої Одесі. Водій з самого початку присік мої спроби зав’язати розмову, тож всю за всю дорогу ми перемовились лише кількома словами. Ну й нічого, водій завжди правий, а мені нормально їхати мовчки дивлячись у вікно. До матчу Чорноморець-Зоря, на який я мав надію встигнути при вдалому перебігу подій, лишалось 3 години і 200 км. З середньою швидкістю 100 км/год (це ми ще дві зупинки робили) ми дістались одеської окружної. До матчу лишалось 45 хвилин, тож я стрибнув навмання до маршрутки в сторону міста. Мені пощастило, вона мене довезла до залізничного вокзалу, де виявилось, що до стадіони йти хвилин 7. На стадіон потрапив якраз на початок матчу, де й зустрівся з Джафою і іншими луганчани. УРА! Все вдалось як треба!У підсумку: автостопом я подолав 812 км: 18 годин 20 хвилин, 10 машин.
Матч мене порадував, адже Зоря, якій нічого не було треба в цій грі, знайшла в собі бажання добре зіграти і відправила одеський клуб в першу лігу. Ха-ха!
Після матчу дочекався на Джафу, який мав деякі справи з гравцями, і ми вирушили на автовокзал за квитком на Кишинеу. До автобусу лишалось кілька годин, тому трохи прогулялись містом в пошуках вечері, проводили луганчан на їх потяг, сіли в майже порожній автобус і позасинали. О 5:30 приїхали на околицю молдовської столиці, автовокзал відчинявся лише о шостій, але стояти на вулиці було холодно, тож ми одразу вирушили вивчати місто, попередньо розпитавши в ультранабридливої жінки куди ж нам прямувати. Досить швидко дістались центральної вулиці, присіли у дворику перекусити, і пішли далі до центральної площі. На ній велика урядова будівля, пам’ятник давньому володарю молдовських земель Штефану чел Маре а також два гарних парки. Все дуже симпатично, особливо вранці, коли на вулицях майже немає людей.
В підсумку Кишинеу нам нагадав місто східної України накшталт Запоріжжя, Донецьку, але невеличкі відмінності в архітектурі, інші люди (є як білі люди, так і цигани), незнайомі слова (всі розмовляють молдовської, але й російську розуміють) все одно давали відчути, що ми в іншій країні. Отже місто ми оглянули, так що час їхати в Бендер. Сіли в найближчу ж маршрутку і вперед.
Митна ситуація в них зовсім кумедна. Ось що вийшло: на кордоні Придністров’я і Молдови молдовської митниці немає (адже уряд країни не визнає автономності ПМР), таким чином Молдову ми покинули не проходячи її митниці. Заповнивши міграційні картки, пройшли митницю ПМР. Забігаючи наперед скажу, що на кордоні ПМР і України ми звісно також не проходили митниці Молдови, бо придністровці повиганяли всіх представників молдовської влади з начебто своїх земель, тож в наших паспортах залишився лише штамп в’їзду! Прибувши в Бендер одразу ж купили обміняли бакси на придністровські рублі (так, навіть валюта в них своя), на всіх купюрах номіналом до 25 руб. Зображено Суворова, а на 50 руб. Тараса Шевченка, що дуже приємно нас здивувало. Хоча й не дивно, адже населення ПМР складається з українців, росіян і молдован приблизно в рівних пропорціях. Після Кишинеу, одразу ж видно різницю: всі написи російською мовою, немає «циганкуватих», навіть автомобільні номери свої, і взагалі всюди відчувається залишок «Совку».
Біля автовокзалу ми дуже добре поїли за смішними цінами і пішли до міжміського тролейбусу в Тирасполь (знаючи про такий вид сполучення, їхати маршруткою було б цинічно). Ціна проїзду 1.80 руб (близько 1.50 грн). Бендер хоч і належить до ПМР, але розташоване на лівому березі Дністра. Виїхавши з міста одразу ж потрапили на міст, що з’єднує Молдову і Придністров’я, його охороняють озброєнні військові.
Їхали ми недовго, бо у вікні побачили величезний спорткомплекс «Шериф», тож вийшли у передмісті. Нажаль марно, адже й тут охорона виявилась негостинною і на територію не впустила, тож обмежились спогляданням здалеку: два новеньких стадіони та великий комплекс під дахом (мабуть ще одне поле). З тієї околиці доїхали до центру міста, яке було яскраво прикрашено до 9 травня. На площі встановлено танк, поруч меморіал героям, а через дорогу пам’ятник Суворову. Сил гуляти містом вже не мали, та й дивитись там нема на що, тож вирішили вертатись в Одесу. 
Маршруткою доїхали до виїзду з міста, звідки на останні рублі поїхали на таксі до митниці. Вийшли з Придністров’я і зайшли до України пішки, і вже на нашій стороні я зрозумів, що забув свою другу Нокію в машині, але вертатись без надії, що водій ще там, я не став. Мене це трошки засмутило, але після такої чудової подорожі розумієш, що все ж не в матеріальних речах щастя. Від кордону спіймали маршрутку до вокзалу Південної Пальміри, де взяли квитки на найближчі поїзди: мені до Києва, Джафі до Херсона, звідки він потім вирушив до Луганську. Хоч поїзд мій відправився о 19:30, о 20:15 я вже міцно спав і прокинувся о девя’тій ранку на під’їзді до рідної столиці, таким чином віддячивши організму тривалим сном за те, що він чудово витримав дорогу та тривалі прогулянки.
